Re:цензії

21.10.2009|14:05|Тетяна Качак-Тебешевська, Івано-Франківськ

Читач книг і сьогодення

Євген Баран. У полоні стереотипів та інші есеї. – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2009. – 256 с.

… що я можу робити – добре, погано, але можу – це писати про книги. Часто ловлю себе на думці, що пишу про них, як про живих людей; у той же час стараюся писати про людей, як про книги…

                                                    Євген Баран

Кожна прочитана книжка залишає враження, яким читач живе впродовж певного часу або не переймається зовсім. «У полоні стереотипів» – збірка есеїстки відомого літературознавця, критика Євгена Барана, яка провокує читача якщо не на літературно-критичну рецепцію, то на осмислення прочитаного. Відчуття накресленості, але незавершеності розмови про різні речі помножується із прочитанням кожного наступного есею: автор пропонує тему, щось говорить з цього приводу, активізуючи асоціативне мислення та самоаналіз власного досвіду реципієнта… і переходить до іншої проблеми уже в іншому тексті. Звичайно, таку тенденцію можна пояснити специфікою обраного жанру, літературно-критичною манерою письма чи трактувати як рису авторського стилю тощо.

У книзі порушено стільки різноманітних тем соціального, морально-етичного, політичного, психологічного, історичного, національного, літературного та іншого плану, що їх можна було б розгорнути не в один десяток прозових текстів. Можливо, саме ця політематичність, незважаючи на заявлену жанрову одноманітність матеріалу, ускладнює процес узагальнення і формування цілісного уявлення про книжку.

«У полоні стереотипів» – це мозаїка, фрагменти авторського світобачення і світовідчуття, життєвого досвіду і реакції на реалії буття індивідуального, суспільного і літературного плану. Автор переконаний: «Живемо, мов роботи, механічно відраховуємо свій час, тільки іноді зупиняємося, зачепившись за чиюсь смерть… Одне слово, живемо за стереотипами, живемо у стереотипах, саме життя зводячи до стереотипу»[С. 44]. Критикуючи конкретних осіб і явище загалом, Є.Баран вказує на стандартність мислення і відсутність власної національної позиції у більшості громадян, кар´єрні інтереси та загальнонаціональну байдужість.

Окремі тексти, які ввійшли у збірку, вже були опубліковані  у книгах есеїстки «Порнографічна сутність правди», «Наодинці з літературою» та періодиці. Перечитуючи їх вдруге, зауважила, що думки з приводу… ті ж… Найбільше чомусь запам´ятався есей «Людина у вікні».

Філософський погляд на людське життя сконцентровано у образі самотнього старого чоловіка, «який сумними «собачими» очима вдивляється у перехожих на вулиці». Світ із вікна квартири, самотність та приреченість людини, державна байдужість і державний терор до людини зокрема і до людей загалом – таке проблематичне коло тексту. Розкриваючи низку роздумів про цього невідомого чоловіка, автор намагається уявити його життя, думки, життєвий досвід, вивести «основу основ екзистенції». «Самотній погляд самотнього чоловіка» – центральна художня деталь, яка може бути ключем інтерпретації. «Людина у вікні» – не есей із публіцистичними акцентами, це, швидше, художня новела. Навіть часова парадигма тут інша, бо якщо в більшості текстів Є.Баран вдається до спогадів, ремінісценцій та повернення у минуле, то в цьому творі автор (герой новели?) заглядає у майбутнє: «Можливо тому (швидше проходить повз людину у вікні – К. Т.), що у вікні, як у дзеркалі, я впізнаю себе. Далекого і незнаного себе. Старого самотнього чоловіка, який сумними «собачими» очима «вгризається» у спини перехожих…» [С. 57]. Художні засоби підсилюють емоційно-символічне тло твору, надаючи образності й трагічного пафосу.

Є. Баран структуруючи видання, запропонував читачеві 8 розділів, намагаючись систематизувати матеріал і згрупувати його за проблемним спрямуванням. Але будь-які межі чи систематизація є умовними. Смисл текстів письменника далеко не однозначний. Автор говорить власну правду і найчастіше прагне виступати у ролі читача – читача книг, літературного процесу, суспільного  буття нашого сьогодення. Інколи письменник різко критикує чи намагається повчати, висловлює своє захоплення (людською добротою, «чистотою людських облич», літературними постатями) чи розчарування, передає ностальгійний настрій чи спогади.

Перший розділ, власне,  висвітлює актуальні проблеми виховання майбутнього покоління, формування національно свідомої нації, індивідуальне бачення ієрархії морально-етичних та загальнолюдських цінностей. Хоча сам автор зауважує, що тема моралі обширна і непроста, а сьогодні «до будь-яких розмов на теми моралі ставлення просто ніяке» [С. 113], все-таки «помедитувати на тему штрафного удару самому собі » варто.

 Публіцистичними апеляціями до читачів звучать есеї «Дьябло», «Хабар душі моєї», «Її величність корупція», «У черзі за щастям», «Телетерор» та інші. Кожну розмову Є. Баран починає  від власного «Я», відштовхуючись від особистого життєвого досвіду, реалізовуючи таким чином власну потребу висловити свої міркування. Правда інколи такі спроби і автокоментуються як флюгерство, але бере верх оптимістична зорієнтованість і віра у силу слова, вічну Істину: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. З Богом було воно споконвіку» [С. 251].

Внутрішньо осмислені проблеми, що стають художньо-реалістичним ядром есею і максимально індивідуалізують його зміст, як правило, є типовими для нашого часу («Автоляпас», «Етичне альфонство» та інші). Є. Баран намагається говорити про те, що відоме кожному, але ніхто не наважується сказати так відверто і голосно, байдуже спостерігаючи і за моральною деградацією, і за втратою національної ідентичності, і за ураженням вірусом байдужості, брехні, пристосуванства всього суспільства. З іншого боку – це «релаксація душі». Як пише автор у есеї «Хабар душі моєї»:  «Я озвучую цю проблему, аби позбуватися темних забаганок власної душі. Не впевнений, що мені буде легше. Але спокійніше – однозначно» [С. 11].

Художній прийом автокоментаря та самокритики, використовуваний письменником, надає есеям автобіографічності, пафосу відвертості та щирості виповідання, формує у читача портрет-характеристику самого автора. «Направду я не такий сміливий, як це може декому видатись. Багато переживаю і багато сумніваюсь (боюся теж не менше)», – читаємо у «Автоляпасі». Такі фрагменти самохарактеристики та спогади щоденникового плану немов пазли складаються у цілісний портрет письменника (його зацікавлення, принципи, погляди, життєвий досвід і літературний аспект буття).

Однією із типових рис стилю Є. Барана є літературні, історичні, культурологічні, мистецькі ремінісценції. Літературні авторитети (Гоголь і Шевченко), сюжети та інтертекстуальні елементи накладаються на осмислення різних подій. Так, «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» – це не переказ твору Гоголя, а резонанс політичної історії Луценка з Черновецьким. Поряд із коментарем відчитуємо обурення з приводу української ницості «політичної дрібноти». Має рацію автор: «Все це я веду до того, що кожного з нас болить те, що не дає нам забути, звідки ми прийшли і куди підемо» [С. 24]. Елементи сарказму та іронії виразно присутні у есеях на злободенну політичну тематику.

Є. Баранові вдається лаконічно і незаангажовано коментувати суспільні події, вчинки представників владних структур: «Це – продумана маніпуляція суспільною свідомістю, щоб відчували постійну залежність і постійну вдячність владі, яка все робить, аби її громадяни чулися винними…»[C. 27]). Символічні «черга за щастям» і «Країна дурнів» («Патріотичне (обов´язкове») – два концепти образу сучасної держави і політичного курсу. Окремою групою можна виокремити міркування автора про державні інтереси («Московсько-українська війна») та «батьків нації» («Рятуйся, хто може!»), відгомін резонансу дискусій щодо історичних фактів, їх офіційного трактування та  асоціювання із сьогоденням («Псевдо «Яструб»«, «Бий своїх, аби чужі боялися», «Листопадовий зрив», «Сага про голод», «Геноцид»).

Окремі тексти розважають «веселими асоціаціями», іронічно-гумористичним настроєм, що плавно перетікає у ностальгію свята («Щасливого Різдва!»). Живим анекдотом звучить есей «Помпа універсальна». Імпліцитні смисли подібних міркувань додають їм критичного аспекту.

До національних питань державності, ментальності, української мови та україномовного простору, свободи слова та демократії («Телетерор», «Регіональний статус», «Україна тінейджерська», «Відстріл по-московськи») Є. Баран повертається  фактично у кожному другому матеріалі. Його хвилює «державна підтримка» поширення лудоманії («Однорукий бандит»),  процвітання принципу «чого бажаєте» («Чого бааєте?..),

Деякі тексти відкривають для нас ностальгійного романтика, кіномана, який захоплюється (і добре їх знає!!!) радянськими фільмами («У стилі ретро» і справжніми почуттями («Кохана жінка механіка Гаврилова»), «аристократами духу».

Ностальгією віє від есеїв, включених до ІІІ розділу збірки, де  знаковим є перший текст – «Книги і люди». «Книги – це єдині друзі, які ніколи не зраджують. Навпаки, дуже часто зраджують їх» [С. 67], – пише автор, асоціативно співставляючи життя людини і книги.

Окремі есеї є справжніми художніми нарисами-спогадами: про батька («Книги  і люди»), татову сестру Софію Котик («Світське життя»), дідуся Івана Братківа («Останній герой»), про вуйка Яремка («Вуйко Яремко»), вуйка Остапа («Остап Михайлович») чи інших родичів («Мій Чортків»); про «край свого сонячного дитинства» («Літнє, необов´язкове…», «Імпресіоністичне…» – зразок автобіографічного письма, який за своїм характером перегукується із спогадами про дитячі роки Б. Лепкого, О. Довженка, М.Стельмаха), юнацькі пригоди («Сільські розваги») і дорослі подорожі («Київ-Вокзальний» – есе з цікавим розгортанням одного із міських топосів – образу вокзалу). Елегійно-ностальгійною інтонацією звучить «Останній дзвоник», як нагадування про те, що все минає, а час та обставини диктують свої закони життя.

Частина текстів подібні до щоденникових нотаток про пережиті відрізки часу (Прохіндіяда, або біг на місці…», «Ностальгія за святом»). Часто у одному есеї переплітаються вибіркові фрагменти спогадів про родичів та знайомих, які накладаються на пласт критики явищ суспільного життя, відлунюють у асоціативних ремінісценціях різного плану(літературного, історичного, мистецького тощо), щоб, зрештою, творити безперервний потік свідомості і думки – цілісний текст есею («Останній герой», «Сповідь, яка вбиває», «Відкладемо суїцид на завтра?..» та ін.).

Серія есеїв присвячена моральному виборові кожного: «Порнозалежність», «Кохання і коханці», «Лель і Полель»; пізнанню людини зсередини («Чорно-білі фантазії»).

Довідником з історії нагородження званнями Героя Радянського Союзу, Героя України та різних орденів може виступати есей «Страна Героєв». Роздумуючи над списком нагороджених, автор виокремлює «дивні фігури», а зрештою говорить не про ««липових» героїв в Странє Героїв», а про одну жінку, життя якої справді було героїчним. Є. Баран вміє знаходити альтернативу, використовуючи асоціативні зв´язки, зіставляючи та протиставляючи, переплітаючи спогади, осмислену сучасність та припущення майбутнього.

Зверненням до сучасних проблем спорту та власних спортивних зацікавлень, спогадів, емоцій позначені есеї «Футбольний уїк-енд» та «Коли Зевс спить…»

Імпонує не тільки окреслення і трактування автором проблем сучасності, а й згадки про певних людей, оцінки літературної творчості Параски Плитки-Горицвіт (есей, побудований на топосі літературної мандрівки – «Криворівня: картинки з натури»), Василя Кожелянка («Як учив Кожелянко-цзи») , Павла Федюка («Павло»), Д. Юсипа («Смужка неба ширшала й довшала…»), Нестора Чира («Той, хто повернувся на Батьківщину»).  Література – «примхлива пані» трактується автором як посередник у спілкуванні, як засіб самореалізації – «література як льос». Про особливості сучасного літературного процесу, тип сучасного письменника, преміювання митців, літературну класику та сучасні літературні проекти Є. Баран говорить у есеях «Божевільний будильник», «Премія», «Повертаючись до Франка…», «Шевченко як несвобода», «Гвалт над Шевченком», «Література без кордонів». А у матеріалі «Рідна школо моя» сформовані і викладені професійні методологічні міркування щодо освітніх офіційних та поза офіційних проблем.

Із оглядом-репортажем Є. Барана із  ХV Книжкового Форуму у Львові можна ознайомитися прочитавши  «451 ْ  за Фаренгейтом»

Окремі афоризми і мовні конструкції  настільки влучні та інформативні, що захоплюють своєю простотою і точністю. Правда, окремі заголовки вражають (безглуздістю? вульгарністю? недоречністю? простонародністю вислову?). «Хай живе і пасеться…» – так називається есей, що відкриває другий розділ збірки. Ні, в ньому зовсім не йдеться про тварин. Тут – про кон´юнктурність суспільного і культурного простору. Ці роздуми Є. Барана (проілюстровані коментарем полеміки двох науковців) ніби продовжують почату розмову про кон´юнктуру у літературі із першої збірку есеїстки «Зоїлові трени». Та й сам автор вказує на те, що наведені цитати вже ним використовувались у полемічних матеріалах на подібні теми. Сам же заголовок можна потрактувати як сарказм автора з певного приводу…

«Літанії Брехні» – чергова спроба відшукати правду, побудувати чи віднайти ієрархію морально-етичних цінностей. Правда, автору, як він сам зізнається, не вдається подолати «бодлерівську традицію».

Наскрізними образами збірки «У полоні стереотипів» є образ книги (як символу літературного простору, життєвого досвіду і мудрості) і людини (з її зовнішнім і внутрішнім виміром). І це зрозуміло з огляду на те, що автор перш за все є читачем, а «читання-кара стає читанням-солодкою-мукою» («Читання як кара»). «І якщо вже щось втрачати у цьому світі, то тільки не здатність зачаровуватися Художнім Словом і Людьми, які до цього слова проростають» [С. 251]…

Впевнена, що цю книжку читають по-різному, зрештою, як і попередні книги Є.Барана: хтось шукає однодумця, виловлюючи критику суспільно-політичного хаосу; хтось спостерігає за авторською літературно-критичною рецепцією сучасного літпроцесу; хтось хоче (чи не хоче) впізнавати себе у індивідуальних і типових образах есеїв; хтось намагається визначити ставлення письменника до тих чи інших людей, явищ; хтось намагається критикувати і не сприймати текстів, звинувачуючи автора у пафосності; а хтось прагне пізнати автора через призму його внутрішньої суті, поглянувши на світ його поглядом, пізнавши його радості й печалі. Будь-який шлях виправдовує себе, адже щоб іти – потрібно читати… читати книги і сьогодення…



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.08.2019|11:04
Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа запрошують на церемонію нагородження лауреата Премії ім. В. Стуса
20.08.2019|18:08
У видавництві «Абабагаламага» побачила світ книга поезій Василя Голобородька «Яблуко добрих вістей»
20.08.2019|18:05
«Еспресо. Вибір читачів 2019» назвала фіналістів премії
20.08.2019|14:57
«Химерні паралелі»: концерт камерної музики у Чернівцях
20.08.2019|14:51
У Вінниці оштрафовано підприємицю, яка без дозвільних документів продавала книжки країни-агресора
19.08.2019|15:48
Організатори оприлюднили програму ювілейного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ
19.08.2019|11:32
На Чернігівщині втретє пройде масштабний літературний фестиваль «Lуtavrу»
16.08.2019|16:30
Обама розказав про найцікавіші книжки, які прочитав цього літа
16.08.2019|16:28
«Видавництво Старого Лева» на 26 Book Forum. Програма подій
16.08.2019|15:24
«Дім Химер» презентує на Форумі видавців книжку Алевтини Шавлач «Знак Єви»


Партнери