Безрадісна містично-похмура дійсність сучасного провінційного українського містечка з перших рядків «Веж мовчання» затягує в себе, мов багно. Життя у провінції саме таке. І затягує глибоко. Поміж тим, автор роману час від часу непомітно розмиває межі між світом дійсним і уявним, ніби граючи роль посередника поміж сферами фізичними і метафізичними. І, що не може не тішити, в медіума Положія прокладати мости між уявними і очевидними світами виходить не монотонно: інколи з гумором, частіше – з гіркою іронією, а деколи зворушливо сентиментально. Найяскравішим в останньому є образ маленької дівчинки, яка росте високо над землею, на вежі, архетипний, глибоко символічний зліпок іншого життя принцеси не від світу сього. Десь так: майте на увазі, що поруч вас живуть казкові істоти, такі як дівчинка Марія в забутій всіма Вежі... 

Він - мужчина родом з провінції, звати Родіоном, типовий представник свого часу й свого класу. Робітничого, манери зраджують у ньому простака. Нехай і працює цей герой роману в столиці, причому юристом, однак ні рівень життя, ні спосіб мислення (ні кроку за межі соціальних шаблонів) не зобов’язує цього персонажа шукати істину, любов і спокій душевний. Він знає, що «є скарби, допоки їх шукають». Втім, не шукати, не вірити у високу любов, добро й протистояти злу він теж не може. І хоч його спроби чинити по правді ні до чого доброго не приводять, та все ж, куди без добрих намірів, хоч кажуть, що вони ведуть до пекла. 

А в пеклі, не те що в блаженному раю, - справжній екшн! Сюжет зав’язаний міцно -  на корумповане підприємство ж «їде ревізор», де його ніхто не чекає, а заодно Родіон – поміж перевірками важливих ділових паперів - втрапляє в сіті Євгенії, привабливої журналістки, розумної і, як не звернути на таку людину уваги, - у неї третій розмір грудей. Проте, історія стосунків з жінками в нашого мужчини не склалася, хепі-енду в лав-сторі не сталося. Звісно, і запаморочливий секс між ними буде, і не має значення «любовна бездарність» героя, який не розпізнав у таємній агентці звичайну нещасну жінку. Як писав Павло Тичина: Мадонни, Ундіни, Гудрони, / Ізольди мої злотокосі, / любив я вас тисячі тисяч, / а жінки не знаю ще й досі.

Життя взагалі марнота марнот, тому нічого шкодувати за втраченими ілюзіями і, зрештою, ви ж не дамський роман читаєте.  

Смислове навантаження роману – на межі масової літератури і літератури високочолої, на якій розуміються не так літературні критики, як літературознавці. Можна ділити літературу на таку, яка піднімається над повсякденним Життям і, навпаки, ту, яка грузне в побуті, де про любов до батьківщини на кухонному рівні теревенять відчайдушні домогосподарки (які полюбляють однойменний телесеріал). Можна, за прикладом Юнга, шукати в красному письменстві скарби інтровертів (де найголовніші події відбуваються всередині внутрішнього світу людини) і екстравертів (хай простять нам гламурні аксани робскі й інші світські діви). А можна слухати книжки, як концерт для скрипки з оркестром Брамса, D-dur, опус 77. При цьому намагатися не пропустити жодної ноти. Тільки чи можливо це, ми не живемо в епоху Пруста, який висловлювався про пошуки втраченого часу не менш ніж на сім томів, а питання про те, чи є потреба в настільки об’ємних писаннях нині відпадає. В романі є слушна думка про велику біду нашого часу або телевізор: «Ми усвідомлюємо світ і події переважно за допомогою телевізора, який нівелює і підміняє масовими стереотипами не тільки родинні традиції, але й безпосередньо особистий досвід, думки, і навіть життя». Важко заперечувати автору, що більшість людей живе життям людей із телевізора, а людина-індивідуаліст «...залишилася сам на сам зі світом – отут її вже й беруть тепленькою з телеекрана! Сучасна людина - як ця Вежа. Велично здіймається над усім світом - над природою, над вірою, над знанням, над традицією, над іншими людьми - така горда і така розумна, вона не вірить у безсмертя - і тому поспішає жити. Але, якщо розібратися, вона дуже нещасна, дуже самотня, їй навіть поговорити по душах нема із ким, навіть з Богом». 

Як би не величали письменників інженерами людських душ, проте сотворені ними персонажі не завжди виростають до того рівня, аби жити своїм життям. Та це програма-максимум, для початку потрібно ще вміти зобразити персонажів настільки живими і цілісними, щоб вони взагалі були цікавими для читача. Такий персонаж в романі знайшовся – це справжній Лев: «постійно книжки читає й бухає з усіма, хто приходить, нічого не хоче, нічого йому не цікаво, навіть жінки». І є в нього святая святих – бібліотека, на противагу реальному життю. І хто сказав, що не навпаки, в книгозбірнях триває реальне життя, не швидкоплинне, а так, що назавжди, натомість все те, що відбувається навколо – тільки ілюзія (?). «Кабалісти, наприклад, вважають, що світ створили літери, а комбінації звуків створили реальність. Тому вся реальність - це не що інше, як сукупність звуків, які мають сакральне значення», - роздумує вголос дядечко Лев. Та все ж головний герой роману не кабаліст, він більше довіряє вчинкам, він ще вірить, що в сучасному світі можна залишитися самим собою, як говорив мудрець Сковорода: «Світ ловив мене, та не впіймав». Тому коли новітній Принц визволяє свою Принцесу з Вежі, начебто рятуючи тим самим від загибелі, одразу ж розуміє, що подвигу не здійснив. І навіть не тому, що дівчинка все одно б залишилася живою, а тому що він, бутафорний принц, марнославний і нещирий із самим собою, й не через душевне благородство сучасний гамлет вагався між бути і не бути. І справедливість, що б той гамлет не вчинив, не восторжествує - ні тоді, ні тут і тепер.