Трапляються випадки, коли навіть доволі досвідчений шахіст змушений робити хід навмання, аби подивитися, що буде далі, бо на усі боки обрії однакові. Мені здається, «Таємниця» — це у чомусь хід навмання від Юрія Андруховича, невеличке випробування долі письменником. Можливо, з тих пір, як він її написав, пан Андрухович сидить та чекає, ось воно прийде. Можливо, що вже не чекає. Але воно було покликане. Такими романами письменники грають зі смертю.

Інколи я гадаю собі так: якби в мене було вдосталь часу, я прочитала б дуже багато класичних хрестоматійних творів, до яких в мене, філолога за освітою, не дійшли свого часу руки. Так, тільки зараз я ознайомлююся з головним надбанням Достоєвського. То чому ми взагалі звертаємося до сучасної літератури, якій у кращому разі (за дуже рідкими випадками) слід добре полежати, аби набути принадної сили? Мабуть, по-перше ми сподіваємося трапити на кращий випадок. Як зараз, приміром. По-друге, аби отримати свіже повітря. Відчуття цього світу тим, хто поруч. (Мені пригадується репліка головного героя з фільму Патриса Шеро «Інтим», яку звернено до бармена: «Вночі вони (відвідувачі) прагнутимуть твоєї крові».) Отже, це дві добрих причини, аби відкрити «Таємницю». Третя — це твір літметра сучасної української. Четверта — раптом це дійсно таємниця, просто цікаво.

Режисер Сергій Ейзенштейн якось сказав, що треба самому розчищати плацдарм для прояву своєї геніальності. Романом «Таємниця» Андрухович ніби окреслює межі такого плацдарму, показуючи місцями, що це також його простір, і оце належить до його простору, і ці події також його. Витворивши наближений до реальності для свого альтер-еґо образ — журналіста, добре підготовленого до інтерв´ю з шанованим письменником,— Андрухович концентрує світ навколо у такому собі начебто підсумковому монолозі. Не те щоб цілковито підсумковому, просто у цьому монолозі автор намагався відбити усе найголовніше для себе. Цей Еґон Альт не просто журналіст, він з півслова розуміє Юрія, вільно цитує його твори, вміє мовчати та слушно говорити, наприкінці твору навіть подорожує разом з автором, супроводжуючи останнього до кінцевої зупинки, точніше до останньої сходинки до близьких, які назавжди з нами. Ще точніше — залишається назовні, коли автор вже практично занурився углиб. Лише ти сам можеш поставити собі найвлучніші запитання. Такі, які хоча б трохи наблизять твою таємницю до розуміння іншим, не-тобою. Розмірковуючи над своїм новим твором, я раптом зрозуміла, що діалог, нехай навіть з уявним співрозмовником, є дуже зручною формою, коли плануєш розповісти щось цікаве або просто висловитися з якого-небудь приводу. (Утім діалогічною є будь-яка письменницька діяльність.) У романі Андрухович висловлюється з приводу власного життя. І Еґон Альт — людина, яку потребує кожен, хто прагне висловитися про найголовніше. Отже, Еґон Альт — відбиття у дзеркалі, яке поставив перед собою Андрухович, відчувши потребу озирнути геть усе з точки, до якої він прибув за 47 років (на час написання твору). Ще так може слухати дуже віддана людина, яка має дивну мотивацію для того, аби тебе почути. Тобто альтер-еґо автора дбайливе та уважне. Саме такою стає людина, коли втомлюється відшукати цих рис в інших.

Отже, «Таємниця» — то роман про життя, з елементами мемуаристики, саме такий, який, мабуть, на протязі усього життєвого шляху мріє написати кожен письменник. Від першої мрії до останнього вчинку, від відчуття батьків у собі (у даному випадку більше батька) до згадок про армію, створення Бу-Ба-Бу, багато ін. У мене постійно поставав у пам´яті останній роман Камю «Перша людина», який залишився у рукописах, знайдених у портфелі загиблого в автокатастрофі письменника. Камю певний час мав намір назвати свій роман «Адам». Вважаю слушним навести слова, сказані ним журналісту однієї з італійських газет у 1959 році: «По суті, кожний з нас, і я у тому числі, — це у певному сенсі перша людина, Адам своєї власної історії». І складові цієї історії — то є загалом усе, починаючи від відчуттів, острахів та переживань до тих неочікуваних наслідків, якими обертаються почуття митця. До речі, згідно з легендою Еґон Альт теж загинув в автокатастрофі. Письменник вбив свою тінь.

Окрім «Першої людини» близькими за, так би мовити, симптоматикою до роману «Таємниця» є, приміром, роман «Жизнь Арсеньевых» Івана Буніна та поема «Черный человек» Сергія Єсеніна. Відмінною рисою усіх названих творів поміж іншим є те, що як такий сюжет відсутній, присутня авторозповідь, начебто про щось, а насправді про себе.

За висловом одного гуру, людина має лише два стани існування — любов,один з різновидів — молитва, та медитація (це, як ви розумієте, широке узагальнення). Основою любові є діалог, основою медитації — монолог, звернення до себе; по суті, це неіснування. Ось як про це у романі говорить пан Андрухович: «Поет, який вічно залишається наодинці із самим собою — це цікаво, але недостатньо. Мудреці вже нічого не пишуть — вони мовчать. Але якщо ти все-таки пишеш, то, значить, ти ще не мудрець і потребуєш розмови. Об´єктивно поет хоче, щоб його почули». Отже, можна сказати, що «Таємниця» — то освідчення у коханні за минулий проміжок життя, який випав пану Юрію. Ми призвичаїлися мислити у категоріях кінченності. Усе має якось закінчуватися. (Хоча найчастіше йдеться про трансформацію.) Інколи ми самі прагнемо смерті, аби почати по новій, бо так зрозуміліше. Ми просто звикли рано чи пізно, а в основному вчасно, помирати замість того, аби вміти жити далі, продовжувати гру. Можливо, пан Андрухович вирішив витримати усі формальності і при цьому — продовжити гру. Цього разу реквієм залишається лише витвором мистецтва. Діалог триває, отже, головні герої ще живі.

Завдяки роману гостріше відчувається, що то є: погляд митця на світ. Відчувати світ серцем — його доля і дар. До речі, я хочу дещо вибачитися перед шановним письменником. У книзі «Подвійне життя» тоді ще трохи більш молода та менш мудра авторка висловилася у спосіб, мовляв, можна було трохи більшого чекати від літметра (з приводу відомого опису з «Московіади», який згадує сам Андрухович у «Таємниці» — «Ха, ну звичайно, секс у душовій, порушення кордонів та вторгнення на заборонену територію.» ). Хоча тут же додам, що, коли автор згадує цей епізод у такому романі, значить, епізод показовий. Отже, Сандра Мост влучила. Але тоді ще не добачила глибини за прохідною фантазією письменника. Прохідною, та не провідною.

Якось я їхала з Хмельницького до Харкова, поверталася з відрядження. До купе увійшла жінка, ми розговорилися. Виявилося, що вона киянка, працює бізнес-тренером, має численні знайомства. Говорили і про літературу також. Моя співрозмовниця дуже показово згадала про пана Андруховича, як-от: українська література, тобто Андрухович...

«Таємниця» датована 2007 роком. Кожного наступного року роман безумовно матиме певне відмінне від іншого року звучання. Особисто я дуже хочу прочитати наступну книгу Андруховича, причому прозову, не збірку віршів. Як вже багато років увесь світ очікує прочитати хоча б щось від Селінджера.

У цій статті йшлося про таємничий псевдопідсумковий роман Юрія Андруховича, який він зміг написати, не дійшовши останньої сходинки, обдуривши таким чином власну смерть.