Коли прочитати на слух новелу або уривок з роману і запитати, хто це написав – чоловік чи жінка, уважний читач завжди відчує жіночий стиль з його тихим диханням, емоціями і увагою до деталі. Чоловік пише розумом, його сюжет продуманий, а емоції виважені, як на аптечних терезах. Жінка пише серцем, і лавина її емоцій, бажань, рефлексій не має меж. Саме такою є мала проза Оксани Кришталевої. Це проза, в якій чути шурхотіння простирадл, смак вина, теплий доторк рук і холод скла. Це проза, в якій відчувається фізична присутність людини в побуті, в якому жінка завжди відчуває переваги над чоловіком.

Володимир Даниленко

Чи існує насправді межа між поезією і прозою? - мимохіть запитую себе щоразу, коли читаю новели О. Кришталевої. Певно, що існує. Тільки не для Оксани. Її прозові тексти сповнені несподіваних, витончено-вишуканих образів і порівнянь, яким можуть позаздрити навіть так звані "чисті" поети. Нестримна, смілива уява авторки часом сягає найвіддаленіших куточків підсвідомого, виймаючи зі скрині родової пам’яті архетипи, сни й забобони, залишені у спадок котроюсь із далеких прабабусь. Проте Оксана ніколи не виходить за межі власного мікрокосму, не прагне бути на когось схожою чи навмисне комусь сподобатися. Вона пише лише про те, що знає й відчуває, що бачить внутрішнім зором чи то пак - серцем. І саме тому її голос не сплутаєш із жодним іншим. Це - живе, щире, безпосереднє письмо, пронизане тугою за дитинством - з усіма його химерами, таємницями, витівками, улюбленими іграшками й невиліковною вірою в дива. Письмо із гіркуватим присмаком кави й солодко-ніжним ароматом ванілі. Слова, яким завжди віриш.

Анна Багряна

„Столичний диктор (...) якраз поширював мікроби новин,” ― так могла написати лише Оксана! До речі, у її прозі начебто є все те, що і в житті ― навіть той теледиктор. І водночас нема бруду, брутальності, надміру натуралізму, фізіології. Натомість є багато маленьких смачних приємностей. Рефлексій за кавою. Точних спостережень. Вдало схоплених деталей. Час тече, а не мчить. Щоденність великого міста має і таку грань. А сучасна українська проза ― і такий стиль. Наче м’яка барвиста ковдра у техніці печворк... І декому якраз це дуже сподобається!

Анна Середа