Здобувши середню освіту, почав працювати журналістом, що і привело його в театр, адже через якийсь час вже мав свою колонку і писав театральні рецензії (вищої освіти так і не здобув).

Переклав на англійську п’єси Славоміра Мрожека, Вацлава Гавела (з яким потім приятелював) та ін. Саме його п’єси вважають «театром ідей», саме він, за його ж словами, завжди «принаймні однією ногою в минулому», саме його як нікого стосується джойсівське «любиш мене – люби й мою парасолю», адже щоб любити кожну окремо п’єсу сера Стоппарда, слід любити (чи хоча б мати уявлення) творчість ще когось: у випадку «Розенкранц і Ґільденстерн мертві» – Вільяма Шекспіра, у випадку «Входитьвільна людина» – Артура Міллера та Роберта Болта, у випадку «Після Маґрітта» – творчість сюрреалістів... Список можна продовжувати і продовжувати. Хай там як, а легендарнішою п’єсою минулого століття за «Очікуючи на Ґодо» є хіба що «Розенкранц і Ґільденстерн мертві». Саме її ми і пропонуємо читачеві. Але не тільки, адже трапилося ще щось, адже після Шекспіра був ще Маґрітт, а «ПІСЛЯ МАҐРІТТА»...

Том Стоппард. Розенкранц і Ґільденстерн мертві. [пер. з англійської Івана Кричфалушія]. — Брустурів: Дискурсус, 2015. — 178 с.