Майор армії ВПС США Клод Ілері, який брав участь у бомбардуванні Хіросіми, живе у невеличкому містечку в Сполучених Штатах. Тоді він просто «виконав наказ». Зараз муки совісті за скоєне злодіяння не дають йому спокою, він звинувачує себе в загибелі тисяч людей і понад усе прагне змінити минуле. У цей час він волею обставин потрапляє в кримінальну історію… За тисячі кілометрів відмайора Ілері, в Японії, японська жінка Акіко перечитує щоденник свого першого кохання до людини, якої вже немає на цьому світі. Тоді це кохання, в силу традицій та моральних підвалин довоєнної Японії було приречене. Пережиті колись почуття допомагають жінці по-новому подивитись на своє буденне життя, наповнитися творчими імпульсами.

І є ще одна героїня історії — японська дівчинка, чиє минуле стає на заваді її майбутньому.

Це — перша книжка серії «Денні звуки», яка включатиме історії про тих, хто інакше бачить цей світ, про людей особливих, яких не завжди готовий зрозуміти пересічний громадянин Планети. Другою книжкою серії стане унікальний роман шведської письменниці Сари Стрідсберґ «Бекомберґа. Ода моїй сім’ї».

Олександр Олійник народився в Краматорську. Має дві вищих освіти: радіотехніка (Харківський державний технічний університет радіоелектроніки) та пожежна безпека (Академія цивільного захисту України). До початку подій 2014 року служив в органах і підрозділах пожежної охорони МВС, МНС, ДСНС Донецьку. 2014 року залишився вірним присязі і був передислокований для подальшого проходження служби до Маріуполя.

2016 року зі своїм дебютним романом «Денний звук» став переможцем I регіонального конкурсу літературної творчості «Кальміюс» в номінації «Проза для дорослих».

Олександр Олійник. Денний звук. Роман /серія «Денні звуки / Обкладинка: Надьожна/ Редактор: Наталя Шевченко. — Львів: Кальварія, 2017. — 176 ст.

Цитата з книжки

«Давай цей день назвемо Днем Початку?» — запропонував я собі. «Давай». «Хто б сумнівався». День початку. Оптимістична назва. Що ж, день початку відпустки, день початку сподівань. День початку пошуків початку. Шоста ранку. Я лежу в ліжку і дивлюсь на світ. Світ крізь вікно дивиться на мене. Яким він бачить мене останнім часом? Напевно, і далі нереальним, таким, який тікає від важкості навколишнього життя, від самого себе до ілюзорного світу своїх фантазій, таким, що шукає спокій у ефемерності, «у пустому» — сказала б Ерін. Десять років минуло з дня закінчення війни, а я ніяк не знайду спокою, ніяк не можу забути тієї реальності, яку не розрізнив за окулярами патріотичної гидоти. Тоді моя реальність полягала у тому, що я за два вимовлених речення став убивцею.