Проаналізовано передумови заснування, програмні цілі та особливості реалізації редакційної політики в організаційному, проблемно-тематичному та промоційному аспектах. Висвітлено специфіку організації редакцією кореспондентських пунктів, діяльності власних кореспондентів, роботи з читацького поштою, форм і методів передплати, промоції видання. На основі аналізу архівних матеріалів внесено ряд уточнень фактологічного характеру, які стосуються діяльності редакції та її співробітників. 

У додатках вміщено повний хронологічний покажчик публікацій «Тризуба».

Для науковців, політологів, культурологів, істориків,журналістів, студентів, а також усіх, об’єктом зацікавлення яких є історія української преси.

Тимошик-Сударикова А. М. Паризький журнал «Тризуб». 1925-1940 роки: формування та функціонування : монографія / НАН України, ЛННБУ ім. В. Стефаника, Відділення «Науково-дослідний центр періодики. – К.: Наша культура і наука, 2012. – 200 с. Іл., ім. пок., резюме англ., франц. м.

ВСТУП

Паризький журнал «Тризуб» посідає особливе місце в історії української журналістики в цілому та еміграційної – зокрема. Для такого твердження є кілька аргументів.

По-перше, тривалий часовий проміжок існування: більш ніж п’ятнадцять років із щотижневою періодичністю (за незначними винятками, коли з різних причин друкувалися здвоєні числа) та мінімальним обсягом кожного числа в межах одного друкарського аркуша.

По-друге, широка географія передплатників: практично вся Західна Європа, Північна та Південна Америки, а також Австралія.

По-третє, високий творчий потенціал співробітників і дописувачів: видатні українські політичні, державні, громадські діячі, кращі представники науки, освіти, культури, відомі  письменники.

По-четверте, набутий за короткий час високий авторитет не лише серед читачів, а й працівників інших українськомовних та іншомовних періодичних видань: багато публікацій «Тризуба» передруковувалися  періодичними часописами в різних країнах світу.

Незважаючи на такі аргументи, роль і значення цього поважного періодичного видання в історії не лише української журналістики зокрема, а й в історії української культури не вивчена й належним чином не поцінована. Досі часопис «Тризуб» не був предметом окремого, комплексного, дослідження учених – філологів, істориків, політологів – як в Україні, так і в діаспорі. Відсутні також окремі публікації, в яких би тією чи іншою мірою висвітлювалися тематична проблематика часопису, його програма чи численні організаційні акції, що їх влаштовувала редакція.

Причини цього, на нашу думку, полягають у наступному. Українознавчі студії в діаспорі, які б присвячувалися окремим періодичним друкованим органам, видавництвам чи персоналіям, не проводилися через обмежені можливості тамтешніх наукових сил. Маємо лише короткі замітки, оглядові тематичні статті в «Енциклопедії українознавства» та поодинокі спроби створення узагальнюючих праць. Йдеться, зокрема, про праці           А. Животка, О. Буковського та С. Сірополка. Щодо українських теренів, то протягом усіх радянських років об’єктивна інформація про цей журнал була забороненою з огляду на те, що забороненим було для вживання в пресі, на радіо, телебаченні, у книговиданні ім’я його засновника С. Петлюри.

Якщо й вживалося це ім’я, то тільки в негативному контексті. Як справедливо зазначає М. Степаненко, у перші роки творення нової радянської літератури стало модним «для всіх початківців, що плекали мрії швидко стати «селянськими» або «пролетарськими» письменниками, вправлятися в плюгавленні петлюрівців і петлюрівщини та в зневажуванні  національних святощів: державних гербів і знаків» [203, с. 84].

Брак бодай початкових досліджень про «Тризуб» у роки української незалежності можна пояснити запізнілим поверненням із спецфондів усіх матеріалів із цієї проблематики, а також недоступністю для дослідників комплектів самого журналу. Повного комплекту часопису за всі роки його існування немає навіть у найголовнішій книгозбірні держави – Національній бібліотеці ім. В. Вернадського.

Авторка висловлює вдячність працівникам Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України у Києві, Центрального державного архіву громадських об’єднань України у Києві, відділу періодики Національної бібліотеки ім. В. Вернадського та Бібліотеки ім. О. Ольжича  в Києві за сприяння в роботі над документами колишніх спецфондів та підшивками журналу. 

Окрема подяка – директорці  Української бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі пані Мирославі Йосипишин за надання копій тих примірників журналу «Тризуб», яких бракує в українських бібліотеках.