Завантажити

Все ‘дно, де вони відлежуються – скрізь не до читання будь-якої партійної чи й просто розважальної преси зовсім, навіть нікого не потягне проглянути кілька сторінок наче нічийних ґазеток, які вдають, що вони вічно опозиційні до будь-якої влади, доводячи це своїми гострими викривальними статтями. Не читають і цих статей, хоча про такі теми і подобається обговорювати багатьом, але поза відпускним сезоном, коли точаться палкі дискусії на зачовганих галявинах столичного парку “Імені Свободи Слова” серед випадкових роззявляк.
Влада будь-якої держави, із будь-яким демократичним устроєм чи з репресивним тоталітарним режимом для простого люду на першу чергу постає щоденно дрібними реаліями: у прискіпуваннях дорожньої поліції, у надокучливих до відвертого нахабства аґентах податкової служби, у галасі корупційних скандалів серед державних достойників різного ранґу й ґатунку, особливо у брехливих щоденних заявах найвищих посадовців щодо постійного щоденного зростання добробуту кожної сім’ї. Навіть порепані тротуари з брудними калюжами в людських уявленнях є реальним продуктом бездіяльности всіх гілок влади разом узятих, а не якогось зовсім конкретного чиновника з посадою, ім’ям та прізвищем. У будь-яких балачках пересічних громадян удома на кухні в сімейному колі чи за стійкою пивного бару з колеґами у день отримання зарплатні зрідка згадували у неґативі когось персонально крім Президента, чи Прем’єра, а тільки всіх загалом без виокремлення якихось персоналій: лишень вона (влада) така вже поганюча, як і всі її поганці – представники всіх її гілок і галузок разом узяті. А як їх розрізнити, коли вони такі подібні у своєму загалі, наче Великодні писанки – різні за розміром і кольором, але під шкаралупинням однакові. Вони є такими, якими є ми – так звана мовчазна електоральна більшість посполитого люду з усіма своїми прагненнями, мріями, потягами до благодійництва чи злодійства...
Було літо, була спека, часом і місцями були грозові дощі, які надто були подібними до парламентських скандалів із бійками та голосним ревінням меґафонів, тобто дощі цього літа і дощами назвати можна було лишень умовно, бо в них було забагато галасу й гуркоту, але завше обмаль води, неначе викінчилася квота на воду небесну саме для нашого краю...

2.
Але ж незабутній депутат Макс, віддаймо йому належне, панове, не зважаючи на заздрощі до його помітної особи, останнього дня у білім світі, надто чорного наприкінці, прожив, як дня абсолютно звичайного і світлого аж до вибуху. Прожив без клопотів, бо важливіше залагодив за попереднього, проминулого у багато швидшому темпі, дня, а ще тому, що не міг відчувати, як зовсім чорно скінчитися для нього пречудовий день. Всі подібні дні з міжсесійних перепочинків для Макса розпочиналися кожного ранку за усталеним розпорядком, коли не треба було відкидати все приємніше, бо кликав обов’язок засідати під скляним склепінням парламенту, оскільки того дня кожен голос міг стати вирішальним у прийнятті чи відхиленні проекту Закону, чиєїсь відставки чи призначення на дуже відповідальну чи просто грошовиту посаду. Розпочався цей день у Макса в його невеличкому заміському маєтку спочатку склянкою свіжого соку, вичавленого відданим охоронцем (він же часом і водій, і виконавець Максових особливих доручень, але для всіх сторонніх був офіційним помічником депутата) із двох великих помаранчів перед півгодинним тренінґом на тенісному корті. Макс помахав досхочу ракеткою разом з помічником Бруно, який підігрував шефові на корті досить вправно, не на повну силу, але й без відвертого підлащування. Поганяв свого шефа саме так, як треба, аби допомогти зігнати з Максового тіла поту грамів із п’ятсот, бо так було заплановано. Потім вони вдвох пристойно поснідали, відновлюючи втрачені на корті грами, а згодом, уже в столиці, знайшлася у Макса невеличка ділова балаканина за обідом із друзями зовсім у вузькому колі і навіть без пиятики, так, лишень грамів по сто коньяку до запашної чорної кавусі. А значно триваліша вечеря проминула і зовсім веселіше з бізнесовими партнерами за картярським столом, де було щедре чаркування, але без надмірного наближення до повної розслабухи...
А якби і знав пан депутат, що день може так паскудно скінчитися, то ще вірогідніше дозволив би собі не просто розслабитися, а загуляти на багато більше. З недавнього часу він полюбляв у дружній кумпанії повторювати слова колишнього президента нині, начебто, дружньої країни – “нон альтернатив де ля детант”, хоча він і не знав державної мови тої країни. Він навіть не знав, а наскільки точно спроможний процитувати Його Екселенцію, але ж Максові те звучання чужих слів зі власних уст здавалося досить приємним. Саме приємним, бо хтось перед тим переказав Максові, що та фраза чужого достойника є файним гаслом і для кожного з нас: – “Не може бути ніколи й ніде альтернативи задля розслабухи після трудів праведних”. Макс відчував, що такий переклад, якого подав співпляшник, не може бути коректним, бо помітно задовший від ориґіналу, але вирішив

читати