Завантажити

із превеликим подивом спостерігати з підхмарної висоти за наслідками необережної поведінки своєї колишньої фізичної оболонки. З превеликим сумом вона б розглядала яскраву картину пожежі, жваву метушню героїв-вогнеборців, котрі не забарилися з’явитися разом зі зграйкою поліціянтів (було їх більше у фірмових одностроях і трохи менше в однаковому цивільному одязі, що виглядав також своєрідною формою) за лічені хвилини на місце чергової надзвичайної події у престижному будинку. У престижному і доволі скандальному через те, що він був побудований на місці давнього скверу в центрі міста винятково для достойників Держави. Мабуть, на зовсім гиблому місці запроектували цей будинок, бо за всю багатотисячну історію поселення людей у цій місцевости ніколи на цій зеленій плямі не було зведено людського житла. Варто згадати і необачність замовників і виконавців, бо ж не освятили ні першого каменя, ні парадної стрічки, яку було врочисто розрізано на перших входинах, тому надзвичайні події у ньому траплялися багато частіше, ніж в інших, подібних столичних кам’яницях. Настільки часто, що мали б до того вже геть усі звикнути...
Звикли трохи прості городяни, але аж ніяк правоохоронні структури і рятувальні служби, яким чиясь звичка до надзвичайних подій на гиблому місці не могла дозволити виконувати свою роботу абияк, коли сталася трагедія знову. І за дрібнішими подіями в ньому останнім часом почали уважно спостерігали навіть представники парламентської більшости, а не тільки балакуни від опозиції, бо ж потерпали від нещасних випадків і достойники від правлячої сторони, а через те зліталися вмить на кожну нову сенсацію завше журналісти від різних ґазет, уперш з деяких не дуже контрольованих видань, за якими не стояли партії чи урядові структури. Такі часописи через їхню постійну гонитву за жахіттями і скандалами, найчастіше називають бульварними, жовтими, але ж вони виходять такими великими накладами, що треба всім, кого вони можуть зачепити, ставитися до них хоч і без поваги, та з відповідною делікатністю. Їхні чисельні читачі, а особливо читачки, попри все час від часу є електоратом, тому деякі партії вже стиха й, здавалося б, непомітно для загалу майже всі ті видання тишком-нишком поділили між собою, підгодовуючи через рекламні блоки підлеглих бізнесових структур. У трагічному випадку з депутатом Максом теж можна було передбачити (і насправді так сталося) достатньо зайвого галасу з усіх сторін, тому всі офіційні державні служби, які були впряму причетні чи тільки ледь дотичні до подібних випадків, заметушилися наполохано на місці чергової надзвичайної події майже з першими клубовиннями смердючого диму з вікон депутатської кухні...
Ось дійде та новина до найдостойніших, ізнову заведуться вони на рівному місці з великої нудьги, а не через непогамоване відчуття голоду, у словесному герці, де закидатиме одна одній правляча більшість та опозиція – ось, бачте, що робилося і продовжує робитися! Де ж поділася ваша повага до депутатської етики? Але супротивна сторона навзаєм загорлає у відповідь – самі такі всі ви, навіть багато гірші! Після того треба дискусію переводити навкулачки, справді, ліпше бійка, чим учинки менш професійних депутатів, які не можуть помітити у словесних перестрілках підступної межі, за якою варто помовчати, але котресь візьме і навпаки загорлає на всю країну, розсипаючи викривальними матеріялами до супротивної фракції, а на відповідь почнеться ланцюгова реакція! І всі ж добре знають, чим може скінчитися чергова свара, але ж надто важко керувати переважній частині людей своїми почуттями, навіть для таких непересічних, які за всіма параметрами мають бути вельми і вельми достойними в очах власного електорату. Всі це знають, більшість навіть розуміє, проте нема таких гальм у людини, не передбачив їх Творець, а, може, розгубило їх людство на кривій задовгій дорозі еволюційного розвитку, кривішому від тугої спіралі Чумацького шляху...
Отже депутат Макс зник з усього політичного простору країни словом і ділом, щез назовсім без повернення до словесних баталій і бізнесових оборудок, лише трохи затримався на ґазетних шпальтах, в балачках друзів, приятелів і недругів...
“Замах на проґресивного депутата”, “Чим завинили перед владою окремі мешканці Білого будинку?”, “Черговий наступ на демократію”, “Кому це було за потрібне?”, “Допоки терпіти злочинну владу?”, інший трохи толерантніший варіант - “Допоки терпіти бездіяльну владу?”, – такими й подібними заголовками вже другого дня зверталися до свого (і не тільки до свого) електорату однопартійці Макса, аби спробувати таким робом розворушити вічно сонних співгромадян напередодні наступних виборів до парламенту, хоч до офіційного розпочатку ще мало проминути чимало спекотних літніх місяців. Але ж як спробувати, коли на час літніх відпусток майже всі нормальні представники майбутнього електорату, котрі у будь-якій країні складають мовчазну більшість, принципово нічого не читають із того, що могло б вплинути на елеґійність відпускного неробства.

читати