Завантажити

зрозуміти, наскільки то є сном, наскільки реальним спогадом, а наскільки, тільки моїм хворобливим маренням. Прокидаюся вранці з ясною головою, здається, що спроможний пригадати справжні деталі із того, що відбулося зі мною такої ночі, але про ті голоси і видіння залишаються в пам`яті непевні згадки...
Тільки одна уявна жива картина, яскрава, наче рекламний ролик чи музичний кліп на телевізійному екрані, але без жодного звуку, намагається повернути мене до того давнього дня – я виповзаю весь обідраний та нажаханий з якогось чорного отвору з-під землі, очманіло збираю різне причендалля, привезене Довбнею, довкола того отвору на одну велику купу, яку шалено заштовхую до того провалля, з котрого щойно видряпався до яскравого сонця; там щезають пакунки з їжею, якісь лахи, гасові та електричні ліхтарі, шворки і мотузки, лопати і кайла, дві шахтарські каски, кілька коробок з вибухівкою, а потім все накривається зіжмаканим плямистим брезентом від намету. Останньою, за отим мотлохом, заповзає до чорної дірки повна каністра бензину на двадцять літрів, з якої витікає прозора жовтувата рідина через не щільно притягнуту кришку, я кидаю туди запалений жмут з паперових обгорток і повільно відхожу до джипа, з мене стікає струмками піт, мені парко серед зимової прохолоди. Надворі сонячно, найслабший вітер спочиває десь за курганом, має бути легкий морозець, але я його не відчуваю, хоча майже голий, вже сидячи за кермом, чую не звук вибуху, а коливання від нього землі під колесами автомашини, потім кілька грудок землі стукає також без звуку по даху, але мені зовсім байдуже, я навіть не обертаюся, аби подивитися на те, що сталося за моєю спиною, бо хтось мені говорить, що там нічого цікавого – там просто зачиняється вхід до підземного святилища для всіх сторонніх людей. Я просто різко повертаю ключа запалення, натискуючи з усієї сили на педаль аксельратора, джип стрімко зривається з місця, немов боляче заострожений коник, а далі знову налягає темрява, в якій ховаються ті примарні видіння...
А потім – біла стеля тихої палати...
Я надто довго хворів, навіть отримав пенсійне посвідчення інваліда, але ще раніше назовсім відійшов не тільки від усіх колишніх бізнесових справ, але й від усіх давніх приятелів, вони, гадаю, чесно відкраяли мою долю з того усього, що ми колись разом напрацьовували. Я навіть зараз не цікавлюся, скільки було перераховано і скільки ще є на моєму банківському рахунку, просто знімаю з нього гроші, коли виникає потреба, але вона виникає досить рідко. Я не шукаю ніде колишніх приятелів, я ховаюся від них, навіть від недругів, бачуся з ними зрідка й то, зовсім випадково, бо не можу поділитися з ними ані своєю усвідомленою провиною, ані гіркою думкою про те, що надто пізно дочитав до кінця наукові трактати Вчителя, де побачив його неодноразові суворі застереження щодо поведінки зі скарбами підземного некрополя, що винести із собою можна було не більше однієї речі, а другу – тільки після повернення туди першої. Тому й була в нього з тих багатих експонатів лише одненька застібка, котру віддав він іще навесні того року, коли розпочалапся оця гонитва за примарними скарбами, своєму учневі з великою надією на прихід по розум пращурів тих, хто прагне чомусь навчитися, але ж старий Вчитель, що зумів пройти досить далеко у розумінні прадавніх таємниць, зовсім не знав, чим сьогодні живе і до чого прагне дійти в майбутті оте людське розмаїття, до котрого Вчитель завжди звертався як до свого Народу. Отой наш приятель тільки колись вчився у старого, але не був ніколи його Учнем, хоча серед пересічних громадян він вважався досить порядною людиною, але й саме поняття порядності можна розкласти на рівні половинки з чорного і білого нетривкого матеріалу. Я дочитав до кінця все, що понаписував мудрий Вчитель, навіть кілька разів, але ще дуже далеко мені до усвідомлення прочитаного...
Ми, всі учасники тої ганеби, теж щиро вважали себе за порядних представників суспільства. Але тільки вважали, мабуть, що і досить щиро, бо ще ніколи не стрічав людини, котра б привселюдно проголосила про свою непорядність. Навіть при сповіді перед своїм душпастирем, каючись у найбільших гріхах своїх, вчинених чи примарених, не полишає того сповідальника ніколи почуття власної порядності, бо тоді б він не пішов до тої сповіді...
Аби з-за невгамовного бажання отримати дурно велике багатство, не повелися ми тоді тупоголово, мов зазвичайні “чорні” археологі, може і не пив би я сьогодні теж “по-чорному” гіркі свої напої – на самоті, а розливали за веселими балачками якісь дари сонця напару із Довбнею, чи у славній компанії колись стоваришених однодумців. Але ж однодумців у чому? В отих бізнесових оборудках, у постійній гонитві за передзвоном злата і срібла? Але ж ті передзвони перетворилися б ізнову з-за нашої нестримної і неприборканої жадоби у тихий скорботний подзвін по товариству, по кожному з нас, бо ж однак ми могли встряти до іншої подібної історії, котра мала б для нас закінчитися інакшою поразкою. Шукаючи

читати