Завантажити

аби в межах правдоподібности кінцевих результатів і порівняно чесно поділитися своїми прибутками із податковою службою рідної Держави та з іншими її фіскальними структурами, ба, навіть, з окремими чиновниками, причетними до наших оборудок, в мене й близько не було думки, що подамося із товаришем на пошукові розваги в ті дикі степи раніше од весни. Наче й обговорено було раніше з Довбнею, що треба їхати тоді, коли буде багато тепліше, коли степ буде привабливим, яскравим і молодим, коли ще не випалить його гарячим сонцем бездощове літо. Але Довбня якось, можливо і другого дня після скріплення своїми підписами звітної документації останньої зі своїх леґальних структур, переглядаючи зі мною у себе вдома купу свіжої пошти, бо ж наше бізнесове листування мало оминати міністерську канцелярію, більше йшло на офіційні адреси форм, але дещо надходило Довбні і додому. На цей час всі наймані клерки з наших структур догулювали різдвяні канікули, ми теж не дуже переймалися роботою, бо хотіли трохи відпосити від того марудного клопоту зі звітністю. Просто переглядали пошту, смакували напої, коли Довбня раптом різко відкинув у бік усю паперову гору, випростався з-за столу, підійшов до вікна і тихо проказав, задивляючись через шпарину в жалюзі до далекого серпанкового обрію, котрий злегка вгадувався за хмарами над південним столичним передмістям, проказав несподівану пропозицію, не повертаючи своєї голови до мене. Той обрій не проглядався з висоти помешкання Довбні, бо придбав він собі його на передостанньому поверсі у новому будинку, котрого було споруджено на маківці одної із семи гір, на котрих колись поставало у давні часи рідне місто. За багато століть від свого заснування наша столиця зазнавала усіляких бід, її палили і руйнували, але ж нині місто ізнову було на піднесенні, воно простяглося на всі сторони настільки широко, що й з вікон помешкання Довбні не можна було розгледіти його далеких околиць, а що вже говорити про виднокіл – замість нього тільки згустки хмар, диму й пилюги в тій далечі...
Довбня вдивлявся до тої захмареної далекості, у котрій десь тільки вгадувалася автомаґістраль, що тяглася далеко на схід країни, від якої край колишнього Дикого поля відгалужувалися вузькіші шосейки на південь, краючи те степове безмежжя аж до берегів теплого моря. Довбня вдивлявся задумливо, немов уперше побачів за серпанковим обрієм далекі степи, потім почав стиха вимовляти слово по слові, висловлювався відсторонено і трохи плутано, що було зовсім не схоже на повсякденну ділову мову мого шефа і напарника, здавалося, що він тільки зараз надумав здійснити щось таке, що потребує детальнішого відпрацювання:
- Знаєш, друже, вже нема ніяких сил протриматися до літа. Давай, хоч проїдемося до того входу, переконаємося, що можна туди увійти, що там щось може бути конкретнішого, крім вигадок Вчителя, а то ми настільки забрехалися перед всіма співгромадянами через тих наших ґазетних найманців, що й сам перестаю іноді вірити у ті байки старого, навіть не можу сподіватися на якісь відкриття, навіть скромніші, ніж ми з тобою гадаємо. Чуєш, проведемо там всього пару днів, але вже будемо певно знати, чи нам готуватися до справжньої експедиції, бо ж, дійсно, отам – під тим курганом, що цілком можливо, нічого путнього і не було ніколи.
Мені здавалося на той час, що я знаю Довбню, якщо не краще, то так само, як і себе самого, бо зійшлися колись два бурлаки на ґрунті схожих звичок, подібного минулого, навіть, здавалося, одного майбутнього. Тільки значно згодом, коли все те дійшло свого кінця, я зрозумів, що ми почали, як ото точніше висловитись, не розходитися у різні напрямки, а я почав просто від нього відставати, бо ж він став частіше мене випереджати в оцінці більшості питань, які виникали в нашому бізнесі. Ми були однодумцями і партнерами не один рік поспіль, мали вже розуміти один одного не тільки з першого слова, а і з тих думок, котрі ще починали зароджуватися в голові товариша, але того разу мені було невтямки, що Довбня не висловлює експромтну пропозицію, а вже напакував багажника нашого джипа не тільки харчами, але й всім тим, що, за його уявленнями, було необхідно двом шукачам скарбів для невеличкої прогулянки під землею, навіть прихопив спальні мішки та туристичного намета на двох. Це тільки зараз я припускаю, що його постійно непокоїла думка, що хтось інший може попрацювати над тими дискетами, якщо їх знайдуть у наших конкурентів доскіпливі слідчі, бо не було чутно про закриття тої справи, у подібних випадках вони можуть тягтися досить тривалого часу – не так просто, навіть нині, закрити слідство з причин загибелі людини від вибуху. А вчителеві спостереження там мають бути досить арґументованими, то можуть в них повірити нарешті і академічні вчені так, аби розпочати для перевірки ширші пошуки того святилищя зі скарбами, а може бути, що цілком природньо, бо ми таки занадто поспішали при фальшуванні дискет і десь могли не помітити інших натяків Вчителя на справжнє місце. Було б сісти тоді нам і проглянути

читати