Завантажити

доскіпливіше весь матеріал, а вже потім рушати, але ж... Ізнову – але ж...
Я так гадаю собі сьогодні, але тоді погодився із Довбнею враз, бо теж засидівся над тими звітними паперами досхочу і настільки, що все було вже підготовлено для наших клерків для того, аби вони тепера привели до нормального вигляду результати роботи усіх наших структур і без нашої присутності, тому нічого і не мав проти, аби подихати свіжими вітрами прадідівських степів, до яких ми із Довбнею не потикалися з того часу, як весело спостерігали за ганебною поразкою кількох невдах – наших конкурентів у гонитві за скарбами. Ми їх славно тоді ошукали, бігме, самим сподобалося, хоча мали з того невеличкий смуток, бо ж не було з ким поділитися своєю майстерністю. Так, щось там набалакали деяким своїм братчикам, що були якось залучені нами на різних етапах до тої операції, але ж розповідали не про те, що відбулося в тих степах насправді, а про те, що їм можна було знати, аби більше ніхто із них не починав випитувати в нас про те, коли разом подамося на пошуки скарбів старого Вчителя...
Ми подалися тільки удвох...
Ніхто з наших товаришів не знав, що ми десь зібралися прогулятися, навіть того, що їдемо удвох. Довбня попередив лишень Сірого, що має намір прогулятися вихідними днями десь берегом Вічної ріки, може й провідає нашу базу, котра тепера належить Сірому, аби глянути одним оком, чи все там гаразд, подихає свіжим повітрям насамоті, а, можливо, що й прихопить із собою скрасити ту самоту якусь гарну пані, тому може трохи запізнитися з уїкенда на роботу, але нехай ніхто не хвилюється з того, бо ж у якійсь нагальній справі можна вийти до нього через мобільний зв’язок. Згодом, коли поліція розпочала пошуки зниклого Довбні, то заплутало їх остаточно саме свідчення Сірого, що його шеф мав намір провести уїкенд із якоюсь пані на його дачі, але ми туди навіть не заїхали по дорозі, бо шкода було витрачати часу...

10.
Після останніх, хоч вони були першими, трагічних відвідин нами підземного некрополя-святилищя, коли я не зміг утримати від несамовитого шаленства Довбню, котрий настільки захопився збиранням у тому храмі до своєї безрозмірної торби царських прикрас, коштовностей, рітуального посуду, аж зовсім втратив здоровий глузд, я більше ніколи не потикався до того степового краю. Непоміченими для мене проскочили кілька місяців, наче кілька коротких зимових днів, про що я, на мій превеликий подив, дізнався не одразу, а тільки тоді, як тільки лікарі мені дозволили піти на першу прогулянку парком приватної клініки, де я пролежав всі зимові місяці, коли вони мене попередили, аби я не злякався, що ізнову втрачаю розум, бо там вже запанувала весна. Не минав мій перший подив досить довго, але я не закричав тоді від несподіваного свого відкриття і не став рватися на волю, я просто присів у затінку на зручну лаву проти великої клумби, де нещодавно відбуяли тюльпани, які поступилися півоніям та іншим квітам, які завше віщують близький прихід літа. Лікар, втішений моєю розумною поведінкою, із задоволення повернувся до інших своїх паціентів, які більше потребували його уваги, а зі мною залишилася привітна, хоч і не дуже схильна до балачок про ніщо, медична сестра, але вона спостерігала за моїм поступовим поверненням до реального світу з невеличкої відстані, аби можна було в разі потреби швиденько прийти на допомогу зі своїми піґулками, чи, не дай, Боже, шприцами, хоча ніяких заштриків мені вже не робили, бо мене вже почали готувати до виписки. Тому хапав свіже паркове повітря без голодної жадоби, просто сидів собі на лаві, навіть гортав якусь книжечку з життя диких тварин у далекій амазонській сельві, оскільки підсвідомість мене застерігала від можливих неприємностей, котрі можуть розпочатися ізнову, якщо робитиму чогось не дозволеного лікарем, або ж такого, що зможе його здивувати. А він розхвилюється від того, що мене розтривожили повторення химерних видінь із тої надто страшної пригоди, котра привела мене до цієї тихої клініки...
Я це зрозумів, як тільки спробував заплющити очі, рятуючись від сліпучого сонця, бо знову опинився у товаристві оскаженілого Довбні серед напівтемряви довгого спірального тунеля, де світилося невідомо що, і від цього невідомого мене відтягувало, навіть дружньо штурхало у спину, почуття власного самозбереження, а може бути, оте невідоме вважало за доцільне залишити хоча б одного не свідка, а непевну спробу порозумітися колись із тими, для кого і було закладено на збереження всі величезні скарби, а головне – ще невідомі знання, прихованої до слушного часу, прадавньої мудрості пращурів...
Залишилися із тої пригоди у мене якісь непевні уривчасті спогади, наче зійшлися до купи і спалахують на екрані пам’яті усі оті позакадрові епізоди, котрі допіру були постійно приховаі у кожному двадцять п’ятому кадрі, котрі були сфільмовані невідомим оператором для кінострічки із системи зомбування людей, що я усе-таки намагався опиратися тому почуттю, бо не міг полишити товариша на біду і

читати