Завантажити

вибухівки. Поступово оточили всю підозрілу територію терміново викликані військові частини, але, як завше, місцева влада про причини приходу такої кількості військовиків не надто розводилася, тому вцілілі представники “фонду” так і залишилися при думці, що в підземному некрополі, вхід до якого став відомим тепера і офіційним державним представникам, нині хазяйнують інші спритники, дістаючи з нього омріяні скарби, а те, що говорять про старі військові склади, є тільки звичною для влади брехнею для відлякування усіх сторонніх, котрі занадто жадібні до чужих секретів. А тепера ці секрети стали цілком державними, тому і чатують там військові патрулі. Може, що колись і розсекретить держава ці свої таємниці, якщо не грітимуть на ній руки конкретні достойники з найвищого ешелону влади. Все це давало нам підстави сподіватися, що конкуренти не здогадалися про фальшування нами дискет, що дісталися вони до дійсного входу досподіваного багатства, що Сірий дійсно трапився їм зовсім випадково, що так і залишаться вони із гіркою думкою, що їм просто не поталанило цього разу, а головне – вони зовсім не зможуть бути для нас після всього, що сталося, суперниками в пошуках скарбів, якими займемося незабаром вже тільки ми удвох із Довбнею...
Цілком вірогідно, що тепера вже не було потреби намагатися нашим конкурентам і надалі прослідковувати за поведінкою Сірого з Марійкою, хоч і натякав Сірому на прощання старший з нападників, що триматиме його на гачку, аби перевірити наскільки щирим був із ним Сірий, але, якщо і підглядували, то нічого не змогли б довідатися, бо колишні наші братчики були назовсім відлучені Довбнею від спілкування з усією командою, і з міста вони нікуди не виїздили, бо ж пообіцяли своєму шефові, що виконають його наказ – тільки навесні будуть щось робити в тій хатині, котру він їм подарував. Сірий вправно ходив щодня до своєї установи, навіть частенько, про всяк випадок, заходив до того парку під час обідньої перерви, аби проглянути на свіжому повітрі купу ґазет, хоча кожного разу неприємні спогади не давали можливості зосередитися на читанні. Марійка теж не підкидала нікому підстав до сумніву щодо правдивості розіграного нами із “фондом” спектаклю. Подружжя інколи відвідувало театральні вистави, але Сірий з Марією ніколи не заходили до історичних музеїв, бо те їх ніколи не цікавило (начебто), просто вже мали до того якісь побоювання, що зайве згадаються оті проминулі нещодавно прикрі поневіряння...
А, що теж може бути цілком вірогідним, наші конкуренти, котрі не тільки дістали облизня від примарних скарбів, але і згубили там двох своїх хлопців, тому і втратили будь-яке бажання надалі дурно витрачатися на чиїсь химерні вигадки, бо найбільш завзятий з них надовго, якщо не назовсім, вибув із тої гри. Одначе Довбня, аби Сірий, котрий лишався у патронатній службі його офіційним заступником, не питав більш ніколи у нього про ті справи, якось, при слушній нагоді, розповів заступникові зі смішками, що справу пошуку скарбів закрито тепера для всіх, бо виявилося, що там, де Вчитель показав на своїх схемах вхід до таємничого святилищя, були давні військові поховання різних набоїв, на яких і підірвалися наші дурнуваті конкуренти. Довбня ще й зітхнув тяжко, завершуючи ту оповідку, що не може зрозуміти, а задля чого старий Вчитель так позбиткувався зі своїх рідних: задля своєї примарної слави чи в нього просто затьмарився розум від довгорічного мудрування насамоті – того вже ніхто із нас не дізнається, може, колись, якщо стрінемося зі старим у потойбіччі, якщо воно існує без розподілу на праведних і грішних...
До наступної своєї експедиції ми із Довбнею готувалися ретельно, але потайки від усіх, тому трохи повільно, тому в нас було досить часу, аби уважно проглянути записки Вчителя, замислитись, застерегтися, але нас обсідали постійно інші клопоти, бо ми не збиралися покищо згортати інші свої оборудки, бо з них були свіжі грубі грошенята, а не з примарних скарбів...

9.
Гай-гай, як стрімко біжить час, що за буденними клопотами не встигаєш рахувати дні, тижні, місяці. Наче учора нам із Довбнею розповідав онук старого Вчителя останні плітки зі степового краю, де він ніяк не може уладнати всі формальності із дідовим спадком, хоч того спадку там стільки, що ті клопоти того зовсім не варті, але ж навіть дідову хату просто так не міг він подарувати місцевій владі, поки не скінчилася паперова тяганина. Нам було цікаво почути новіші версії події, котру самі бачили троху здалеку і не до самого кінця, бо ж не хотіли тоді світитися своєю причетністю до неї перед заклопотаними правоохоронцями, яких перед тим вибухом самі й викликали, тому просто уважно слухали, зрідка підохочуючи оповідача вигуками на кшталт – “Та ну! Не може бути! Ну, як у кіні!”.
- Ви, здається, тоді їздили до нашого степу на полювання, коли там якісь екзальтовані пройдисвіти, що начиталися з ґазет про дідові відкриття, подалися шукати тих давніх скарбів, а натомість підірвалися на новіших мінах, десь їх з двоє навіть постраждало від

читати