Завантажити

вибуху. У тій місцині, де все сталося, тих мін і досі забагато іржавіє під курганами, перед лініями напівприсипаних роками окопів, чатуючи на випадкову жертву. Там навіть худобу кілька десятків років звідтоді, як скінчилася остання війна, ніхто ніколи не пас, але не так від остраху, а тому, що від найближчого села до того небезпечного місця доволі далеченько, тому там не пройшлися свого часу ретельніше військові сапери, а після війни й поготів, кому воно було треба. Оті шукачі приїхали на двох крутих машинах, не встигли з них вивантажитися, як розпочали між собою торгуватися, а хто першим піде під землю. Начебто, вони якимось робом дістали якусь непевну схему того підземного некрополю, про який так багато розповідав мені свого часу дід. Може бути, що це були оті, котрі видурили в старого дискети з його працями, не знаю, бо тих пройдисвітів ніхто не бачив тоді в обличчя, але ж дід казав, що то були в нього представники з якогось поважного благодійного фонду, котрий займається пошуком і збереженням історичної спадщини. Не в тім справа, просто один здоровенний хлоп з тої команди підійшов з рискалем до великого кола з білого каміння, і де воно там взялося оте біле каміння, і почав копати у самім центрі, наштрикнувся на якісь дошки під верхнім шаром землі, схотів їх сколупнути, воно враз і гримнуло. Здоровий був хлопчина, а не стало його водночас. Ще одному дісталося добряче, коли впав на спину від вибухової хвилі і трохи стерявся розуму, мабуть головою торохнувся об якогось з тих камінців – його повезли до районної лікарні на обстеження, а він пручався, навіть не давав себе покласти на ноші, кричав, аби віддали йому люльку, бо то його оберіг, що дістався від прадіда. Поліціанти виставили довкола небезпечного місця свої постерунки, аби туди більше ніхто не потрапив, хотіли допитати залишки тої команди, але всі четверо, що ніяк не постраждали, мов змовилися, геть нічого не могли, чи не схотіли, пояснити, що тут шукали оті двоє, котрі найняли цю команду з їхніми автомашинами без зайвих пояснень, просто для якогось копання, а що прийдеться копати, пообіцяли, що вкажуть на місці. Показали й офіційну трудову угоди з “Національним фондом шанувальників вітчизняної історії”, де йшлося про кількаденну роботу на розкопах. Наскільки ті четверо чесно відповідали слідчім, тільки Господь відає, але ж поліція їх змушена була відпустити вже третього дня. Вони поїхали додому на своїх автомашинах, категорично відмовилися бути дотичними до будь-яких справ, які поліція мала розкручувати надалі з тими двома, що постраждали. Ті, що поїхали, понаписували навіть слідчім заяви, що не будуть вимагати у спадкоємців своїх роботодавців чи в поліції якогось відшкодування за витрачені порожньо дні, спалений бензин і за моральні збитки від несправедливого затримання поліцією.
Тут Довбня не витримав:
- Чекай, друже, але всі, поліціянти також, розуміли, що то були шукачі скарбів, ти теж міг внести свої свідчення, вони ж обікрали твого діда, можна було б дискети повернути, в них все дідове життя!
Онук Вчителя навіть без паузи відповів із сумом на Довбневе слушне зауваження, наче й для підтримки дідового онука, але мій товариш хотів знати, чи не прохопився хтось про ті дискети, чи не будуть намагатися інші конкуренти шукати оті підземні скарби:
- Брехня все оте, але ж, гадаю, що слідство дошукається і тих дискет, якщо це були саме ті пройдисвіти, коли знайдуть, то віддадуть їх на аналіз спеціалістам, але ж, вибачте мені, я не вірю в оті дідові байки, царствіє йому небесне, нехай вже вибачає мені за моє невігластво в прадавній історії, якщо я помиляюся щодо реальности дідових знахідок. Хіба ж ви самі не переконалися в тім, що я ближче до істини?..
Переконалися чи ні, але Довбню не залишало відчуття можливої з`яви нових конкурентів, цього разу вже від офіційних установ...
У переважної більшості наших краян вже тільки і розмов було, що про близький прихід Нового року і Різдвяних свят, про те, які подарунки треба купити, аби їх дітям чи онукам поклав до чобітків сам Святий Микола. Тільки у двох затятих парубків, вже й трохи підтоптаних, не боліли від тих передсвяткових думок голови, бо наші голови, моя і Довбні, були надто запаскуджені зовсім іншими проблемами, бо так вже з нами сталося, що крім невмерущої формули бізнесового буття: “гроші – товар – гроші”, а за тими грішми ізнову якийсь новітніший товар, не було вже в нас геть нічого, ані родичів, ані свят, ані розваг, а була тільки оскаженіла гонитва за конкретнішими набутками, аби з кожним наступним кроком у реалізації тої формули зростали її складові весь час по висхідній. Вони і зростали постійно, але від того ми вже не мали великих радощів, не було в наших серцях святкового настрою навіть напередодні Різдва...
Від марудних клопотів, котрі завше обсідають будь-якого бізнесмена наприкінці завершення господарського року, коли треба остаточно, мудро і непомітно для стороннього ока, підправити деякі недоречності чи недогляд у своїх бухгалтерських звітах,

читати