Завантажити

чужого добра, ми ошукали тоді самих себе...
З недалекої часової відстані, бо чим може бути для кількох тисячоліть ці кілька років мого болісного самокатування, мабуть, іще не на часі зустріч з давніми святинями, мабуть, іще довго треба йти невідомими шляхами, шукаючи стежину вертання до своїх першоджерел, нам – здичавілім у своїй жадобі до ситого і комфортабельного неробства, зблідлим спадкоємцям, втраченої до повного забуття, прадавньої величі невідомих предків. Яку могутню енергію треба було їм опанувати, аби так захистити від прийдешніх в майбутньому дикунів свою мудрість, бо приховані коштовності у тому священному некрополі є тільки жменькою піску, що стиха вислизує зі жмені Творця, коли він розмірковує над долями цивілізацій, розкиданих Ним у безмежному Всесвіті. До будь-якого ступеня знань можна підніматися тільки після опанування попереднього рівня. Не знаю, скільки тих рівнів ще треба осягнути, аби наблизитися до того, що вже розуміли наші попередники, аби не повторилася їхня трагічна доля. Давні пращури мали залишити своє пояснення, чому вони не змогли, чи не мали іще достатніх сил і знання, аби не скоритися перед глобальною катастрофою, про котру збереглися страшні згадки не тільки в казках і леґендах різних народів, але й на ґенетичному рівні кожної людини. Інколи вони нам нагадують про себе у снах, але ми не можемо пояснити собі, що то є, ізвідки прийшло і задля чого. Аби дізнатися про те з першоджерел, ще треба комусь дійти до прадавніх текстів, які мають бути в тих глибинах святилищя, до яких ми навіть на крок не наблизилися із Довбнею, хоча і прокружляли по тих підземних переходах кілометрами, бо ж не за мудрістю пращурів ми завітали тоді до святая святих Землі. Ті пращури приховали надійно свою мудрість для подібних собі, але зовсім інакших нащадків, бо розуміли, що після тої давньої всесвітньої катастрофи вціліють насамперед не наймудріші серед людей, а найсильніші, що занепаде і мораль міжлюдських стосунків, і не стане Вчителів, аби відродити її якнайперше, бо найпершим завданням окрушинам роду людства буде просто виживання в муках і трудах з рясним потом і ряснішою кров’ю, як найменш пристосованому виду до спілкування із вільною природою, виживання того виду через збереження отих випадкових людських зграйок, котрі не загинуть зразу під час катаклізму, хоч і вийдуть з нього перестрашеними одинаками, здичавілими звірьми, які втратили все, що колись мали. Вчитель подорожував крутими спіралями часів якусь непомітну частку вселенської хвилини – всього сорок років, не зазнав ніяких ворожих дій від сил, що оберігають потаємні знання, і він поступово наближувався до них, пізнаючи інтуїтивно суворі правила поведінки у спілкуванні з духами пращурів, він застерігав нас, аби ми не поспішали, аби ж стереглися, але ми тоді надто побіжно пробіглися по його текстах, оминаючи, як містичний непотріб, погрози старого, вважаючи те тільки його хворими фантазіями. Перечитуючи у самотньому затворництві застереження мудрого Вчителя, я щоразу просуваюся у своєму самопізнанні тільки на кілька непевних кроків до далекої істини, дійти до якої може не вистачити життя поколінь. Хто б щось не вигадував задля епатажу чи від власної здичавілості, з будь-яких міркувань чи життевих позицій, але ж людина є стадною твариною, втеча від собі подібних завше є відхиленням від норми, збоченням чи хворобою. Хоч я вже починаю потроху одужувати, проте й тоді, коли зможу сам собі підтвердити, що зовсім оклигав, не зроню нікому про те ані слова, не подам ані найменшого натяку, бо прийдуть ізнову слідчі й знову питатимуть у мене з усією своєю підступністю, а де ж подівся Довбня, чому стався тоді другий вибух, чи не маю причетности до першого. Може, що і не прийдуть, і не спитають, але берегтися треба не з-за себе, що вже з мене можна узяти, але є тепера в мене інша мета для того, аби ще пожити...
Я вже одужую, мабуть, саме тому надто гостро нині я почав відчувати потребу передати комусь оцю, перервану не до кінця, естафету, котру зовсім неґречно вихопили колись у старого Вчителя, майже без його згоди, цілком можливо, що прийду нарешті зі щирим покаянням до Сірого і Марії, аби висвятити на ту нелегку путь його синів, якщо вони мене сприймуть, якщо вони схочуть, хочу сподіватися, що так воно має статися, нехай і в далекому колись. А покищо я спостерігаю за життям тої родини зовсім іздалеку, майже не наближуюсь, бо час ще не є слушним для такого мого одкровення. Може, коли відчую, що час таки наспів, і прийду до них, то все одно не зможу наважитися розповісти про тую нашу лукаву підставу, нехай її змудрував тоді Довбня, але всеодно я надто тісно був з ним пов`язаний. Справа навіть не в моїй тодішній поведінці разом із колишнім шефом, а в тім, що не можу собі дозволити похитнути, чи й сплюндрувати дощенту, віру ще двох близьких мені людей, хоч і тримаюся вже кілька років від них на необхідній відстані, у те, що мають існувати на білім світі якісь добропорядні стосунки не тільки між колеґами, а взагалі, між людьми – якісь

читати