Завантажити

непорушні правила міжлюдського спілкування. Відколи вже немає Довбні, можна було б тепера навішати на нього геть усі наші ганебні вчинки, трагічні прорахунки і невдачі, але вже не зможу ніколи діяти таким самим чином, аби якось виправдати перед поряднішими людьми свою поведінку в ті недавні часи, коли і я був надто причетним до різного підступства...
Озираючись сьогодні назад, вже на кількарічну відстань від тих подій, трохи мудрішими очима, багато що у проминулім часі увижається мені примарним і позареальним, але є те, що ніколи не щезне з моєї пам`яті, як гірка реальність, котра нікуди від мене вже не дінеться – загибель Довбні, криваві рани Малого, сльози Марії, поневіряння Сірого, моя втеча від людей до затворницького самокатування довгими самотніми ночима...
Згадуючи всі понесені втрати тільки нашою невеличкою ґрупою, бо втрати конкурентів мені нема до чого згадувати чи рахувати, у примарній гонитві за ще більш примарним багатством, вже не питаю ні в кого, навіть у себе самого, як колись, по-первах:
- За що?..

Київ – Січеслав,
початок ХХІ століття.


ВІДЛУННЯ ЗІ СХРОНУ
(Ошукані шукачі скарбів – 2.)

1.
Досить відомий на рідних теренах депутат парламенту (вже третьої каденції поспіль), званий поміж друзяками й колеґами запросто Максом, відійшов од них до найліпшого зі світів. Подався несподівано і раптово, чим засмутив усе громадянське суспільство. Ну, нехай і не зовсім усе, але досить велику частку з причетних до великої політики і бульварних пліток, а більше – до бізнесових оборудок.
Якби з цього приводу запитати у найбільшого посеред нас розумаки із легеньким сумом, але відверто – хіба хто-небудь і будь-коли загинув не раптом чи сподівано? От, взяла і висмикнулася з карнизу старого будинку на голову перехожого нахабна цеґлина-вбивця кольору запеченої крови. Хіба це було несподіваним непорозумінням у часі чи місці? Аж ніяк не могло бути, оскільки той шматок колись і кимось запеченої глини лежав спокійно мо’ й багацько десятків років і не падав. Не летів стрімко на випадкову голову, бо ж уперто чекав саме на конкретну особистість, котра мала пройти повз давнє мурування певної хвилини. Якої там хвилини! Розрахунок мав бути з точністю навіть до тої секунди, коли саме цим хідником і на потрібній відстані від стіни з’явиться ціль для скоєння наглого та результативного атентату. Але не тільки з тої мотивації треба обговорювати причини загибелі депутата Макса. Все сталося за вервечкою начебто й геть-чисто не передбачуваних обставин (або чийогось занадто хитромудрого пляну), котрі самочинно (а, можливо, що і на виконання того самого пляну) зійшлися в одному короткому, зовсім блискавичному менті. Настільки стрімкому, аж пан депутат тоді зовсім не встиг усвідомити, що він зустрівся зі своїм найостаннішим переляком у житті, хоч був іще діючим парламентарієм. Мав бути діючим й доти, поки з ним не попрощаються колеґи, друзі та вороги, поки не відзначать хоча б дев’ятини. Поки не складе присяги і не всядеться до Максового крісла однопартієць із виборчого списку, бо і до нього присунулася омріяна черга. Так вже сталося зле, що не судилося Максові стати народним обранцем учетверте, бо марно він продовжував активно “світитися” у колишньому “своєму” окрузі, бо за партійним наказом всі колишні мажоритарні округи розібрали собі для постійної роботи з підтримки партійних гасел та списків своєї партії, як діючі народні обранці, так і ті, котрі подалися вперше по те звання. Всі пошуковці знали ціну кожного місця в партійному списку, затято дерлися між собою за найкращі номери, за грошима особливо не побивалися, бо кожен здавна мріяв про депутатство, спрагнучи потусуватися під скляним дахом парламентської будівлі поміж тими народними обранцями, які вже встигли загартувати душу й тіло у законодавчих, головне – у бюджетних баталіях.
Набуття депутатства є не в престижному званні, чи задля створеної батьками-законодавцями довгої низки усіляких пільг для себе. Ні, просто так повелося в нашій державі, що майже кожен бізнесмен, якщо він був самодостатнім, уважав себе хоч трохи порядним і достатньо дозрілим для набуття членства закритого клюбу, то справді мав бути в парламенті. Були серед парламентарів і трохи іншого штибу депутати, які не платили за прохідне місце у списках тої чи іншої партії, бо партійні лідери самі ганялися за привабливими для іміджу своєї структури особами – “розкрученими” діячами культури, популярними артистами і футболістами. Вони навіть отримували від партій солідну компенсацію за прокат своєї популярности серед електорату під час виборчих перегонів. Такі депутати бізнесовими справами займалися з неохотою, що дозволяло їм майже чесно заповнювати податкові декларації і виступати перед виборцями з полум’яними викривальними промовами щодо помилок чи злочинів у владних структурах, якщо вони притулилися до опозиційних фракцій, або, коли їм знаходилося місце в секторі провладних партій – так само полум’яно ганили вже опозицію за відсутність доброї волі до консолідації

читати