Завантажити

кажіть.
- Так і не так, але дякую за ласку, я просто хочу вклонитися прадідові, про якого пам`ятаю тільки з оповідок свого діда, але досить багато, і те, що він десь на тім цвинтарі упокоївся ще за давніх часів. От, чи збереглося там щось, не знаю, бо стільки проминуло десятиліть. Я ж тут ніколи не бував, ще дід звідси колись подався до міста.
- А Ви чиїх будете, можете сказати? – Ввічливо, але досить настирно, продовжувала задовольняти свою цікавість незнайома жіночка, може і від того, що через таку нехитру балачку, дякуючи несподіваному прибульцеві, вона змогла на якийсь час випростати спину і трохи відпочити від марудної роботи навхильці.
Сірий назвався не відразу, бо знову захопила його хвиля невідомих почуттів, перехопило в горлі дихання, а очі набубнявилися першими сльозинами, що мали, ось-ось, поповзти струмочком до неголеного підборіддя. Він зніяковіло усміхнувся до жінок і зумів трохи пристиснути свої почуття, аби не здатися тим жінкам зовсім слабким на сльози чоловіком. Хоча й зрадницьку сльозину не витер, тільки трохи хитнув головою, зітхнув і назвався. Найдопитливіша із жінок раптом попрохала, аби Сірий трохи зачекав на неї, бо повернеться за хвилину. Вона й повернулася за двійку хвилин із невеличким букетом квітів, вочевидь зі свого двору, що мав бути десь зовсім поруч.
На свій подив Сірий дізнався, що жіночки не тільки знали про його прадіда, про всю його пощезлу родину, але й провели до зарослого їжакуватою травичкою пагорбка, до якого глибоко загруз важкий кам`яний хрест, до якого і поклав ті квіти, що принесла незнайома жіночка. Сірий ледь зміг прочитати зеленкуваті літери свого прізвища на сірому камені і мовчки схилив голову, звертаючись подумки до прадіда і одночасно до Творця тихою молитвою, відчуваючи, як за кожним вишептаним спроквола словом дивне полегшення ніжно торкається його серця. Згадав Сірий і пощезлого невідомо де діда, котрого не врятувала тодішня втеча із вмираючого від голоду села, бо не вдалося розчинитися у великому місті – знайшла його і там багатоока імперська таємна поліція, згадав Сірий і батька, який зрана осиротів, тому ізмалку мусив тяжко працювати, аби прогодувати себе і хвору мати. Ці роки відгукнулися батькові згодом тим, що рано і сам пішов з життя, навіть не встиг побачити жодного онука...
Проказав Сірий подумки тиху поминальну молитву за своїми предками, знання яких кінчалося на цій могилі, а може поталанить йому колись розшукати глибше коріння свого родоводу. Потім іще раз подякував тим жіночкам, котрі весь цей час стояли трохи осторонь Сірого, не заважаючи йому завершити імпровізовану учту, після чого він подався до товариства. Йшов назад повільно вже знайомою стежкою, але відгомін невідомої, щойно скоєної, провини чомусь його напівдорозі наздогнав і почав стиха ятрити душу, захмарюючи щойну зустріч з прадідом, з пам’яттю предків, поки він не заспокоїв себе несподіваною обіцянкою, що колись обов`язково повернеться сюди, аби створити тут своїй родині тихий прихисток для відпочінку від міського гармидеру і задушливого смоґу. Можливість виконати оту свою давню обітницю Сірий несподівано отримав зовсім нещодавно, коли Довбня вирішив знайти якесь зручне місце, водночас близьке до території майбутніх пошуків і водночас притаєне, для опорної бази нового напрямку роботи, бо вже згуртував для того невеличку мобільну ґрупу. Сірий зголосився попоїздити в пошуках дорогами такої місцини, що тулилася б до відкритого степу, де причаїлися вчителеві скарби, бо і шукати йому вже не було потреби, оскільки зразу вирішив, де вона має бути. Після повернення з тих мандрів він не став надто розводитися перед Довбнею щодо мотивацій своєї пропозиції, але той не питав, бо відразу пристав до неї з переконливими власними арґументами, що базу треба дійсно розташувати трохи далі від степового села Вчителя, аби не привертати до себе уваги можливих конкурентів, до того ж, досить широким виявилося коло можливих пошуків місця вчителевої знахідки, бо точні координати залишилися у ворогів на дискетах...
Мабуть, Сірий задовго переймався спогадами, бо знову проскиглив ключ в замку – прийшов здоровило і наказав Сірому йти за ним до виходу, бо ж поїдуть до іншого місця, де вони чекатимуть, аж поки зголоситься до них Марія із тим ключиком...
І Сірий знову повернувся до болючих реалій, він раптом зрозумів, що справа не у тім, аби Марія принесла його ворогам ключика, бо й так вони мали можливість дістатися до нього зовсім легко, оскільки в них для цього були інші ключи – від помешкання Сірого, могли сходити, забрати необхідне, і водночас іще раз перевірити щирість поведінки із ними свого бранця: чи є в хаті ключик, чи є ключі від хати у поштовій скринці. “Їм потрібна додаткова надійніша ґарантія повернення дискет – Марія! Ось, чому вони не пішли по того ключика і не стали розкручувати покищо мою обмовку, мають ще час, бо гадають, що повністю розколюся перед ними, коли Марія теж буде у них!” – ледь не викрикнув уголос Сірий, краючи себе за цю

читати