Завантажити

із села, поспішаючи визволяти свого чоловіка. Здоровило без ніякого “здрастє” просто змахнув рукою, запрошуючи Марію йти на вихід до автомашини.
Дорогою Марія намагалася довідатися хоч щось про стан чоловіка, можливі умови його звільнення, але не змогла розворушити і спровокувати на розмову того мовчазного драба, мусила і сама замовчати після його короткої і зовсім не дипломатичної фрази. Їхали вони довгенько, аж Марію почало нудити від постійних поворотів, розворотів, смикання і розгону автомашини зверх забороненої на міських вулицях швидкості. Здоровило бавився тою їздою, спозираючи постійно до дзеркальця перед собою, аби бачити, що відбувається позад нього. Крутилися біля години, а приїхали всього за кілька кварталів від того місця, звідки виїхали.
Сірий на той час вже бачив на обидва ока, але тільки те, що дозволяв йому хтось із наглядачів, тому, коли зайшла до кімнати Марія, він сидів спиною до вхідних дверей проти увімкнутого телевізора і бездумно проглядав якусь комедійну стрілянину із повсякденного життя іноземних злодіїв, але подібних до його захопників, хоча його думки ширяли у той час надто далеко від нової в`язниці, котра дійсно була набагато комфортабельніша за ту, де він провів першу добу свого ув`язення. На новому місці Сірого спочатку занепокоїла тривожна невідомість, бо не міг зрозуміти, чому захопники припинили будь-які балачки із ним, як вони перевіряють на волі з того, про що він їм набалакав при попередніх допитах, до чого треба йому готуватися при наступній розмові-допиті і коли вона станеться знову. Але вже точився шостий день його ув`язнення, коли він почав занурюватися до якоїсь мертвотної апатії. Він розумів, що дичавіє потроху і треба тому протидіяти, бо можна зовсім зламатися, але нарешті примирився з думкою, що нічого від нього в цій ситуації вже не залежить, що нічого не зможе зробити сам, бо саме для того захопники щось і підсипають йому до їжи отруйного, але зовсім відмовитися від їжи він не міг, бо знав – всеодно прийде Здоровило і буде цього разу не бити по щоках, а просто пхатиме із превеликим задоволенням своїми граблями до рота Сірому різну гидоту, а так він має хоч право вибору, що з`їсти, а від чого відмовитися...
Сірий почув за спиною тупіт, але навіть не поворухнувся, не відірвав очей від телевізора. Марія було сама кинулася від порогу до чоловіка, але її владно зупинив старший нападник, заступивши дорогу. В одній руці він тримав свого незмінного талісмана – ненатоптану люльку, а другу руку, що аж тремтіла від нетерпіння, простяг до Марії, з насолодою промовляючи до неї блазнюватим тоном:
- Шановна пані Маріє, міль пардон, але спочатку віддайте ключика і простого, а не золотого, бо ми люди вельми скромні!
Тицнула на бігу, не спиняючись, до долоні розвеселого блазня клятого ключика і притулилася всім тілом до чоловіка, котрий вже розчув у тому гармидері голос дружини, відірвався нарешті від телевізора і кинувся їй назустріч. Він чекав на цю зустріч з того моменту, коли надиктував оті кілька речень із запрошенням до ворожої пастки, чекав і боявся, бо не надумав, як себе поводити, аби не наробити лиха вже й Марії. Щось досі тримало його від останнього відчайдушного кроку, аби віддати нарешті оті дискети своїм ворогам, хитався і вагався, а від тої нерішучости його врешті й дістала апатія до всього, а не вигадані ним домішки до їдла, котрі йому примарилися, тому його радість від зустрічі з дружиною спалахнула і згасла одної миті від думки, що доведеться тепера зрадити товариство ціною порятунку вже двох життів, якщо жорстокі супротивники на те підуть.
Обнімаючи чоловіка, Марія розтирала свої сльозини його колючим, неголеним всі ці дні, обличчям, намагаючись непомітно дотягтися своїми губами до його вуха, аби тільки шепнути, що маємо копію, тому нехай забирають дискети, і можна їм повісти усе, що знав Сірий, бо так вирішив учора сам Довбня. Щодо наявності у нашої команди копії, то Марія, знаючи затятість відповідального у будь-яких справах Сірого, вигадала ще дорогою, аби він поступився заради свого звільнення, вона не могла знати того, про що знали тільки ми з Довбнею та наш проґраміст, але той був зовсім з небалакучих, за що і тримав його біля себе Довбня доволі пристойною платою, настільки поважною, від якої не бігають шукати іншої. Але ж, що міг іще додатково розповісти нашим конкурентам Сірий? Ту леґенду, яку ще раніше спільно з Довбнею розробили про всяк випадок, якщо виникнуть непередбачені обставини, про те, що Сірий випадково підібрав у парку під час обідньої перерви якусь коробку, з-за якої там, зовсім поруч нього, зчепилися зовсім невідом йому чолов`яги. Але ж Сірий і так її вже розповів, майстерно розгортаючи примітивну баєчку до розгорнутої психологічної повісті з життя дрібного чиновника, про його гріхопадіння, про його вже запізніле каяття. Міг би ще сказати своїм катам на довершення своєї покаянної сповіді, що після звільнення мріє податися на прощу до святих місць, але його більше не допитували, чекаючи на

читати