Завантажити

Чомусь думають, що армія – це муштра. Отак зранку труба оголосить підйом – і всі вже на ногах.
Рівняйся на середину!
– Кроком руш!
– Лівою! Лівою! Лівою!
І пішло-поїхало.
І так до вечора. Щоправда, з перервою на обід.
Бувало й таке. Але це було, як правило, в старій армії. А я вже служив у новій, модернізованій. Тут більше відводиться інтелектуальній, ніж фізичній підготовці. Бо сучасний солдат в багнетну атаку не піде і не вимахуватиме шаблею над головою свого скакуна, нерідко обрубуючи йому вуха.
І все ж пришелепкуватий єфрейтор чи сержант, якщо захоче, може добряче в’їстися в печінки рядовому, особливо «салазі»-новачкові. Я це бачив, але на своїй шкірі цього ще не відчував, бо відразу при формуванні господарського взводу на запитання «Хто музикант? А хто художник?» – вийшов на три кроки вперед.
Музикантів виявилося аж шестеро, а художник – один. Признаюся, що зголоситися ним мене заставили обставини. Мій старший приятель, Сорока Сянько, що вже відслужив термін, порадив мені саме так зробити.
– Будеш сидіти в майстерні і писати плакати до свят, оформлювати стенди, цебто наочну агітацію. Не дивуйся, як заставлять пофарбувати огорожу в частині. Бо інші в той час підтягуватимуться на турніку до посиніння, робитимуть у кілька кілометрів крос. Ото ж зваж, що краще.
Вдома мені доводилося фарбувати не лишень паркани, а й випускати в школі стінгазети, де я був, як оформлювач, не на останньому рахунку. Ото ж мав підстави перед строєм зробити три кроки вперед.
Хоча якби мені з натури, а ще гірше з пам’яті зобов’язали відтворити вершника (ковбоя чи козака на коні), я б того ніколи так, як слід, не зробив. Але в наш час кавалерія відійшла в легенди, перекази, навіть анекдоти, і я був переконаний, що навіть найбільшому фантазеру в голову не збреде заставити мене малювати скакуна.
Отже, заявивши себе художником, я все-таки виглядав авантюрником. Але не пройшло й тижня, як мені показали майстерню. Вона розміщалася в одній будівлі з харчоблоком, Щоправда, в тому харчоблоці знаходилися не лише харчі, а й військове обмундирування. До речі, старшина, який виконував тут функцію завідувача, привітав мене першим. Він зайшов не з порожніми руками, а поставив на стіл півштофа «Московської», банку атлантичної тріски в олії і півбуханця хліба. Хліб несвіжий був і більше скидався вже на сухар. Але і старшина, і я, коли відверто сміялися, – до самих вух розтягували два ряди густих зубів. Отже, мали чим кусати. У старшини, щоправда, зуби були помітно жовтуваті. Мабуть, від надмірного куріння. Одначе це його не бентежило і не заважало викидати анекдот за анекдотом, випромінюючи до співбесідника незаперечну білоруську радість.
Побачивши на столі продукти, я спочатку розгубився, але мій напарник відразу мене заспокоїв:
– Пока Федір Петрович тут – нікого не бойся. Тут до мєня, буває, дик і висшиє чини заскакуют. Навіть полковник якось був. Думаєш, їм на гетаму безлюдді не хочеться душу відвести? Отак заскочит, перехилит стаканюру і пашол учити ума-розуму солдатов. Я з ними, брат, калі ласка, на одной назє! Тримайся Федора Петровича – дик і ти так само будєш.
Природно, що після другої я забув, де знаходжуся, і вже готовий був затягнути «За туманом нічого не видно …»
За хмільним туманом і справді нічого не було видно.
А Федір Петрович, припаливши папіросу, почав мене вводити у «курс справи»:
– Скажу тобі, брат, по-чесному: тут на мене кажуть «хитрий бялорус». А який в такій армії повинен йон бути? Дурний? Якщо хочете дурного – то обирайте собі кацапа. Йон вам за нєлєлю всє годовиє харчі протриндикає. Не буде чого в столовую завезці. А в знаменітиє рускіє гімнастьорки лосів і козлів у лісі адєнєт, ще й обмотками їм ноги пообмотує, аби толькі с нім бражку цмудили.
Старшина почухав матню:
– Я теж іноді не проти, але не бражку і не з кожним. Я теж можу поділитися, але з ближнім, брат. Таким, як ти. Бо ти – земляк…
– Який же я вам земляк?
– А в нас не тільки під Брестом, а й під Пружанами всі так, як ти, розмовляють. І я можу. Бо в нас усе село таке. Казали: за німців українцями нас записували. І я ще до української школи ходив. І по-українськи балакати можу, а по-бялорускі гутариць нє дуже, бо в селі ніхто по-білоруськи не гутариць, а в місті, як змовилися – всі по-кацапському. До речі, як і у вас, брат…
Нараз «Брат» задумався:
– Але то таке. Як тебе звати?
– Василь, – кажу.
– Давай, Вася, ближче до тіла. Тут у тебе робота, як кажуть, не бий лежачого. Твій попередник такі номери викидав, що сороки аж хрестилися. Тут можна жити. Тільки от що скверно і то найбільша наша проблема: баб нема. – Старшина знову пом’яв матню. – Щоправда, є тут одна, але на неї, брат, ніхто й оком не сміє кинути… Інші жони за сто тридцять кілометрів звідси, бо нема де поселити. Всього три казарми, офіцерський гуртожиток і штаб. Бо тут ще й льотчики поселилися. Так що в цих лісах не тільки солдати, а й

читати