Завантажити

вистачало в парубка слуху. І хтось підкинув:
– А затягни-но ти, Василю!
Таке робити було не в першину. Але мені хотілося показати щось нове, щось з армійського репертуару і я затягнув:
Гуляв за Уралом Чіпаєв-герой
З полкамі он рвався на яростний бой…
Більша половина тих, що зібралося, вже відслужила у війську і повинна би ту вельми відому пісню знати, але жоден її не підтягнув. Я проверещав два куплети і замовк.
– Не в тон почав? – запитав.
– Напевне, – признався Сянько Сорока, а Микола Макуха сказав:
– Україна ж то кінчається за Хутором-Михайлівським, а не за твоїм, Чіпаєв, Уралом.
Точніші пояснення для мене були зайві.
– Пробачте, хлопці, – сказав я і почав:
Ой у лу-узі та ще й при бере-е-езі
розцві-іла-а кали-ина-а-а-а.
Хлопці, як змовилися, і злагоджено підхопили:
Породила молода дівчина
Хоро-хорошого сина-а-а-а…
Я ще викорчував стару грушу, порізав і порубав її на цурпалки для печі, їздив у райцентр, ходив з вудочкою до річки, полагодив хвіртку, бо тільки тепер побачив, що трохи скособочилася і, здається, як не печально, відпустка моя кінчалася.

Покидав я рідне обійстя з неприхованим смутком. Опріч того, що здоров’я матері вже не вимагало до себе посиленої уваги, колгосп наш відверто лягав на дно. Плакатний розвинений соціалізм уже не міг його врятувати. Начальство пропивало все, що можна було пропити, а людям на трудодень нічого не залишало. І що найпечальніше: навіть забороняло в неділю до Господа піднести стулені долоні в церкві, віддавши ту церкву під зерносховище, зерно з якого в останні роки непомітно кудись щезало, залишаючи тих людей голодними й незадоволеними.
Мене випровадити за село зголосилася сестричка, а мати, як звикле, кінчиками косинки протирала вологі очі, бо її «Чіпаєв-герой» знову від’їжджав. З села у солдатському ранці я віз те, що приготувала на дорогу сестричка, і віз ще з собою кличку «Чіпаєв», яка, вочевидь, у цьому селі закріпилася за мною назавше.
Ми з Тонею вийшли на горбок, і я глянув ще раз на нашу Видранку. Ось де той краєвид, який (поки ще не зник) обов’язково треба нанести на полотно, якщо назвав себе художником. Бо таким у цьому селі мене поки що ніхто не знає. Знають лишень там, у тій далекій військовій частині, в котру я в силу свого конституційного обов’язку чи чийогось примусу мушу зараз негайно вертатися. А не хотілося вже. Бо й тої стерні для корівчини на зиму буде, мабуть, замало. Не погано було б отави вкосити, а чи дозволить голова колгоспу матері це зробити? Чи привезе брикету для груби на зиму аж з Лукова дядько Матвій? І, я десь почав уже признаватися сам собі, чи не приглянулася ота в білому чепчику комусь із тих, що недавно коло клубу випробовували пісню? Микола Макуха хвалив її. А той Макуха – хто не знає? – не така вже макуха, щоб не вмів прихилитися. Не одній в селі заморочив голову. Настуні Волійко навіть допоміг животика заокруглити і вивершити. Недарма його дід Семко не витримав і пригрозив:
– Якщо, внучку, не вгамуєшся – то … – дідові, видно, не дуже хотілося таку кару оголосити і все ж він не помилував онука: – Вихарашаю4, сучий сину, як кнура!
Під старою дуплистою вербою, що росла аж ген на леваді, я ще вийняв із кишені зовсім новеньку пачку «Прими», нігтями відпечатав її і витягнув цигарку. Вочевидь, не хотілося мені покидати рідні місця. Це помітила й моя єдина і добра сестричка.
– Бачу, не дуже тобі, Василю, хочеться до тих казарм.
– Не дуже, Тоню.
– То вертайся.
– Якби ж то так можна було, Тоню.
Сестричка ішла поруч, вимахуючи пертовим батогом, наче від мух у спасівку боронилася.
– Хочу тобі сказати, що вона теж не проти була б тебе провести, – нараз сказала.
– Хто – вона?
– Ніби не здогадуєшся.
– Таж до неї, кажуть, якийсь із Луцька приїжджав.
– Ну й що з того, що приїжджав? Приїхав – і поїхав. Хіба так не буває? До мене теж приїжджав з сусіднього села. Кожної неділі ровера5 обпирав у хвіртку – і що з того?
– Сама винна. Не треба було кидати балухами на іншого. В селі своїх хлопців вистачає.
– Якби ж то. Тих «хлопців» тут жменька. До десятка ледь набереться. А колись, згадує мати, було по сорок і навіть п’ятдесят.
– То колись.
– І дівчата клюють навіть на Макуху.
– Та чув я.
– Хто б кидав балухами на іншого, якби той інший не подобався?
– А тепер стоїш біля розбитого корита.
– Так розпорядилася доля. Дивись, братику, щоб і в тебе так не вийшло. Бо щось ти занадто вихваляв у листі ту… нацменку.
– Та яка вона нацменка! Така, як і ти.
– Я ж не жінка майора.
– Ото ж хай і тримається свого майора.
Ми ще про щось перемовилися, а на розставання сестричка не забула нагадати:
– Тільки ти ж про білого чепчика не забувай, а то хтось інший з голівки зірве і будеш шкодувати потім.
– Як приїду – їй обов’язково напишу. І тобі привіт передам.
– А ти і до мене напиши,

читати