Завантажити

Уявляєш, якою була б я?
Звичайно, не уявляв.
– Як та, що домерзає на морозі. По-іншому, як гусячий пуп.
– Авжеж, авжеж, я помилявся, – поспіхом признавсь я. – І зараз готовий свою вину, як завгодно скупити.
– Що ж, спробуй, – сказала вона.
І я наспіх почав скидати з себе свою брудну, просякнуту фарбами й ацетоном солдатську одежу…
Коли я виходив з квартири, хазяйка простягнула мені сто рубльову купюру. На той час далеко не кожен учитель чи інженер міг за місяць стільки заробити.
– А ти зі мною вже розрахувалася, – сказав я.
Вона злісно вколола мене своїми карими:
– Не ображай мене.
Вимушений був узяти купюру.
Я хотів піти з чужої квартири під самий ранок, але хазяйка, на той час для мене просто Валя, мене застерегла:
– Краще підеш під обід, як офіцери й солдати будуть на заняттях.
Вона мала рацію.

Наступного дня ми ще поклеїли вітальню, але хазяйка вже не виставляла свій принадний торс на тлі поклеєної голубуватими шпалерами стіни, а запросила мене знову в спальню.
Десь під ранок вона мені сказала:
– Якби ти знав, як мені не хочеться тебе відпускати, а знаєш чому?
Звичайно, не здогадувався навіть.
– Бо ти якийсь кострубатий і не намагаєшся догоджати, аби сподобатися.
– І мені не хочеться від тебе йти, – сказав я.
– То залишайся.
– Як?
– А так.
– А він?
– Він знає, що я його ніколи не любила, то ж повинен нарешті зрозуміти, що нам давно пора в різні напрямки квитки брати.
– Ти – максималістка.
– Я, здається, нарешті зустріла того, кого все життя виглядала. Але виглядала якось так, ніби увечері з-під ковдри.
Як би там не було, а коли з Яворівського полігону вернувся Байсангуров, я чекав покарання. Мені здавалося, що шила в мішку не втаїш, і воно обов’язково не лише вилізе, але й вколе.
Але я помилився. Не минуло й місяця, як мені дали відпустку на цілих десять днів. «Це тобі за те, що ти, мабуть, добре ті шпалери поклеїв», – сказав старшина. І я вловив у його словах в’їдливий підтекст, але нічого на те не відповів людині, яка тут була з самого початку моєї служби мені чи не найближчою.
Коли я закинув за спину ранець і виходив з території військової частини, то декілька разів оглянувся не так на військові казарми і харчоблок, у якому мав так звану свою майстерню, як на одноповерховий будиночок неподалік того харчоблоку.
Мабуть, треба було бути дуже наївним, щоб уявити собі знайому, але не свою жінку, що довго махає тобі на прощання тендітною білою ручкою. А я уявив, і уявив, чесно вам признаюся, саме її не на тлі призахідного сонця, а отих кремових китайських шпалер.

А в селі, як у селі, нема часу скучати-сумувати. Тим паче, що назріли жнива і прийшла пора косити стерню, якщо нема де вкосити сіна. А корівка на зиму зобов’язувала потрудитися, якщо хочеш мати свіже молоко і сметанку до вареників з сиром. Чи кисле молоко в гладишці, що крається на білі скиби перед щойно звареними товкмачами3. Мені, сільському хлопцеві, про це нагадувати не треба було. Тому заклав на плече косу, вкинув у кишеню брусок, всунув за пояс мантачку і подався майже навпростець на Перепілчину долину. Там Тимко Гицель, знайомий мені комбайнер, біля котрого минулого літа був помічником, підняв догори ножі, і я десь за годину або й того менше, накосив добру копицю стерні, змішаною зі свіжим хвощем, павутицею та іншим зеленим зіллям, яким буде ласувати зимою наша рогата і вічно дійна Маруня.
Вже вертаючись додому, від серця встромив у землю кісся, роздягнувся і, викинувши наперед руки, з берега стрімголов шубовснув у воду якраз на тому вигині річки, де водяться раки, де найбільша глибина.
Не скоро я випірнув.
А як випірнув, то ліг горілиць на плесо і довго дивився на небо, на якому не було жодної хмаринки. Не було за що зачепитися навіть одним оком. І я, викидаючи одну за одною руки наввимашки, подався до берега. Треба ще було на обід встигнути додому.
В селі так не буває, що ти без діла. Тут, якщо не знайдеш роботу, то вона сама тебе знайде. Тільки не ховайся з кухлем прокислого жигулівського пива в буфет, бо від людського ока не сховаєшся. Обізвуть тебе і ледацюгою, і волоцюгою, і п’яницею, і… врешті-решт усього не перелічити зараз. Та й чи варто?
Мати мене чекала. Але не сама. Якась молоденька дівчинка з русявим кучерявим завивцем, що вибився з-під білого чепчика, прослуховувала її якоюсь слухавкою спину, потім мацала на руці пульс. Сестра Тоня сиділа біля матері й коментувала:
– Ні з того, ні з сього каже: « Я, доню, присяду» – і вхопилася за серце. Я і викликала Ілону.
– Так воно і є, – каже фельдшерка. – Пульс, звичайно, слабенький, менше п’ятдесяти ударів на хвилину. Але це в такому віці вже не рідкість. Не треба хвилюватися, не треба всього так близько до серця брати.
– Якби ж то мати так могла. Вона чого-небудь – і вже мучиться. Забирали Василя в армію – плаче, прийшов у відпустку – плаче, буде з

читати