Завантажити

офіцери на диких кіз кидаються. Але ти ще молодий, ще того смаку не розібрав. Отже, тобі легше…
– А ви як обходитеся в такій ситуації?
– Та що там я. Про мене й мови не може бути… Я був жонатий, мав гарну жінку… Та шанувати не вмів.
– Померла?
– Дякувати Богу – ні. Такі жінки не повинні помирати.
– А що ж трапилося?
– Пішла від мене.
– Ну пішла, то пішла. Не від одного ідуть. Треба другу шукати.
Чоловік, здається, забув про папіроску, дивиться на мене крізь щілини очей:
– А ти думаєш, що я другу таку знайду? Та я й шукати не буду. Як у нас кажуть: що з воза впало, те пропало. А мій віз, брат, без неї рипить, тріщить, валиться…
«Брат» вставляє ложку в консервну банку і відразу півбанки загортає і вкидає в рот. Він жує, а тріска в нього звисає з вусів, олія тече по бороді за пазуху.
– Але ти не переживай, – каже, – бо в тебе робота не бий лежачого. І не відповідаєш ні за що. Не те, що я: ковбаса засмерділася – отчитуйся, кальсони кожен місяць перераховуй і кожного місяця однієї-двох пар не дорахуєшся. Але кальсони – то дурниця. Кожухи пропадають. Особливо білі. Так, наче під склад хтось підкоп робить. – Дивиться на мене, наче я йому маю щось порадити. – І робить, – каже, – не під склад, а під мене. Дякувати Богу, полковник на усе це крізь пальці дивиться. Золота людина. Не те що Байсангуров. Той давно вже б мене в тюрму заварганив. А Васильченко – мужик – во! – і викинув догори великого пальця. – Давай за нього вип’ємо!
Цокнулися склянками і за нього випили.
– А ще скажу тобі… але як то тебе звати?
– Василь.
– Мені подобається, що ти себе Василем називаєш. Василем, а не Васею… Значить, – старшина жує слова, і мачає шкуринку в банку з-під тріски, – скажу тобі, Василю, що не люблю, коли його, дурня, обзивають, а він тільки облизуєшся. Такого в морду треба бити!... І ще скажу тобі, Василю, що в полковника жінка – во! Хочеш вір, а хочеш ні: я красивішої офіцерші не бачив,– і відразу поправляється. – Хіба що в Байсангурова. Як іде – то нібито по сцені. Під ноги не дивиться і ні на кого не дивиться. Наче їй все – до барабана … Це я про чию жінку розповідаю тобі?
– Мабуть, про жінку полковника.
– Е, ні. То тільки жінці Байсангурова все до одного місця.
– До якого?
– Але навіщо нам ті жінки? Наливай!
До пізнього вечора просиділи з «Братом» в мене. Для мене півлітри на двох – забагато, для Федора Петровича – замало, але «Брат» не побіг за другою, бо, мабуть, розумів, що не мав би з ким пити.
Я вже лежав на койці та ікав, то був сигнал, що в будь-яку хвилину клапан може зірватися – і я почну фонтанити.
– Слабак, – сказав старшина. – Але нічо, Вася: не умєєш – научим, не хочеш – заставим! – і порив додому.

А наступного дня я вже малював генсека Горбачова. Це завдання було для мене не з легких. Я ніколи не робив портретів. Хіба що бачив, як це майстрував мій приятель і однокласник Роман. Роман брав і розкреслював фото так, як це в арифметичному зошиті. Потім розкреслював на стільки ж клітинок, але значно більших, і полотно, на яке мав переносити портрет із фото. «Робота марудна, але без неї створити портрет ще важче» – любив повторювати Роман. І я зважився на ту роботу. Невеличкий журнальний портрет генсека в мене був. А треба було зробити такий, який би добре проглядався у залі на видному місці. Я розумів: якщо не виконаю – мене одразу звільнять і буду кожного ранку відпечатувати підошвами солдатських кирзяків кроки на майдані коло військових казарм. А до того мені допуститися не хотілося. Я встиг надивитися через вікно зі своєї майстерні на ті щоденні одноманітні і, як на мій розсуд, безглузді заняття під орудою бездарних і мстивих єфрейторів чи старшин.
Здається, і тижня не минуло, як портрет Горбачова був готовий.
Всі чекали візиту полковника Васильченка. Признаюся, я дуже хвилювався. Не лише руки, але й коліна мої тряслися. І мені було дуже соромно за те перед військовими людьми.
Нарешті під’їхала машина і до клубу зайшов сам полковник. Він навіть не привітався, а відразу підійшов до портрета генсека. Довго дивився. А потім почав переводити погляд то на мене, то на портрет. Виглядало так, наче звіряв, чи між мною і портретом є подібність. Я виструнчився і завмер, бо розумів, що в посмішці генсека є не менше загадковости, ніж в усмішці Джоконди. На оригіналі (цебто світлині в журналі) Михайло Сергійович виглядав радісним. Ще б пак, його щойно обрали керівником найбільшої і, як не лише в його оточенні вважали, наймогутнішої у світі держави! А на копії, перенесеної на полотно, з радісної усмішки вийшла загадкова посмішка. Скільки я не бився пензлем – нічого не виходило. І я махнув рукою.
– Богові – богове, а кесарю – кесареве, – не зовсім розумію чому сказав і жбурнув пензель.
Зараз я був певен, що мова піде навколо тієї незрозумілої посмішки, а мій високий зверхник чомусь звернув увагу на інше:
– Навіщо та пляма? – і ткнув пальцем

читати