Завантажити

відпустки вертатися – плакатиме, вернеться з армії – теж саме.
– Бо то мати, – каже фельдшерка.
– А як же, поїде і ще, не приведи Господи, ожениться і зостанеться там, – скрушно мовить немолода вже жінка, котра в тій хаті є матір’ю двох дітей, а чоловіка, але чи варто про нього згадувати?
– А хіба в селі бракує дівчат, щоб аж десь там залишатися?
– Та ж бачите, що приїхав сам, – кажу.
– То на цей раз сам, а на другий?
– Вам що – зобов’язання якесь залишити? – питаю.
– Не завадило б, а то, як почнеш шпалери клеїти, то все може бути.
– Ти про що? – питаю в Тоні.
– Ти ж сам щойно писав…
Фельдшерка зиркнула на мене й одразу ж опустила свої котячі, зеленаві.
– То я так писав, бо не мав чого писати, – викручуюся. – А ти вже до серця прихилила.
– Те, що я прихилила – півбіди, а ось якщо ти там не те, що треба, до грудей прихилиш …
– Воно, Василю, треба триматися свого берега. За моєї пам’яті, бувало, якби дівчина постояла під порогом з солдатом, то могла б і заміж не вийти.
– То – дівчина.
– А хлопець то що – не повинен свого берега триматися?
– Чому? Я он зі свого берега щойно кинувся вниз головою, – намагаюся перевести розмову на жарти.
– Головою не треба розкидатися, бо вона в кожного одна. Як свою загубиш – чужою не скористаєшся, – каже мати.
Фельдшерка піднімається зі стільчика:
– То я, Горпино Пархомівно, певне, піду.
– Дякую тобі, Ілоно…Тоню дай фельдшерці свіжого молока.
– Ой та нащо, Горпино Пархомівно! То ж – мій обов’язок.
– А мій обов’язок такий: якщо маєш чим поділитися – поділися. Так навіть у святому писанії написано. В тому й щастя людське.
– А що таке щастя, мамо?
– А як ти думаєш?
– Он Самойлюкові прислали грошей з Америки – то він он яку хату відпетерив! А на ту хату до його непоказної й завидющої Ольки відразу зять пристав.
Мати довго мовчить. А потім:
– Якось запитали мудреця: що таке щастя? А він каже: спитайте в людей. А коли хтось назве себе щасливим – хай зніме з себе сорочку і віддасть вам. Ходили-шукали, кілька сіл обійшли і нарешті натрапили на одного, котрий назвав себе щасливим. «Тоді віддай нам, чоловіче, свою сорочку» – кажуть. А він їм: «Не можу, бо вона в мене остання, а зима на носі». Ось такий трапунок був зі щасливим чоловіком.
Фельдшерка сміється:
– Бувайте здорові! І все-таки майте напрозапас ще по сорочці.
– Дякую тобі, Ілоно.
Фельдшерка і Тоня вийшли за поріг. А мати наче навздогін:
– А оце, сину, як мені здається, чиєсь щастя по нашому подвір’ї й пішло, – подивилася на мене такими світлими очима, як це бувало не раз на Різдво чи Великдень, і мовила: – Козир-дівчина.
«Козир-дівчина» ще два чи три рази приходила до нас, оглядала матір і нарешті сказала:
– У вас, Горпино Пархомівно, здоров’я поправляється. Навіть тиск нормалізувався.
– То все завдяки тобі, дочко.
«Дочка» почервоніла, бо, мабуть, вперше почула таку форму звертання не від своєї матері.
А я в цей вечір уже проводив її понад річкою до тітки Мотрони, де Ілона квартирувалася. Розговорилися.
– А ти звідки приїхала? – запитав я.
– З Луцька.
– А що, в Луцьку місця для тебе не знайшлося, що ти аж у Видранці опинилася?
– Як сказати.
– Батьки не тягнуть?
– Та ні, ніби могли б допомогти.
– А що – не захотіла?
– Я не захотіла.
– Захотіла в глухе село?
– Захотіла в глухе село, – каже.
– Чому?
– Бо тут цікаво. Тут люди добрі, розумієш? Не мені тобі доказувати. На них менше цивілізація по-дурному вплинула. І їм більше, ніж комусь іншому, допомога потрібна. Хіба ти не вчив у школі…
– … про тих, котрі йшли в народ? Як допомагали людям?
– Ти маєш на увазі народників?
– Хоч би їх.
– Хіба це не приклад для наслідування?
Я ішов поруч Ілони і не відав, що відповісти. Дівчина міркувала розумно, але ми чомусь, самі знаючи про це, потураємо іншим.
– І багато з вашого випуску отак, як ти, вчинило?
– В нашій групі п’ятеро чи шестеро.
– Це хлопці чи дівчата?
– Переважно дівчата.
– А група із скількох чоловік складається?
– З двадцяти п’яти.
– І довго ти тут думаєш протриматися?– запитав я в Ілони.
– А мені є за що триматися і я не думаю збочувати з обраної дороги.
То була наша перша розмова, з якої дізнавався хто така фельдшерка в нашому селі. Іноді я жартував із нею. Часом хотілося її обняти, пригорнути, поцілувати так, щоб у неї аж губи заболіли, але не зважувався цього робити, бо якась вона була така, що й не скажеш яка. Якась не така, як інші. Я навіть у думках боявся покласти свою руку їй на рамено. Бо все це залежало не від мене, а від неї.

Якось біля клубу зібралися хлопці. Хлопці, як хлопці, затягнули пісню. Чи то ми давно разом не співали, чи що? Пісня ніяк не клеїлася. Вітька Левчук узявся заспівувати, а в нього це не завше виходило. Трохи не

читати