Завантажити

якось неприязно стулювала губи, а одного разу навіть відвела убік мою руку. Я не стерпів:
– Може, давайте припинимо цю затію?
– Хочеш легко відшвартуватися?
– Я не звик так.
– А як ти звик? – і вона штрикнула мене своїми осиними очиськами. – Може, запропонуєш роздягнутися?
– А це залежить, який портрет хоче бачити ваш чоловік.
– А він і так бачить, який захоче.
– То й добре. Повірте, я не збираюся йому заздрити, – сказав й одразу зрозумів, що повівся зухвало.
Було видно: така моя поведінка не сподобалася і моїй моделі.
Після того ще декілька разів прийшов і таки закінчив портрет, як я сказав , «мадемуазель Байсангурової». Жінка стояла і дивилася сама на себе. А потім почала переводила очі з портрета на мене, з мене на портрет. І так разів чотири чи п’ять.
– Якщо відверто, то подібність досить відносна. Але жінка принаймні симпатичніша, як на полотнах Гогена.
Не розумів, що вона каже. Того, кого щойно згадала, ніколи ніде не зустрічав і тому, ясна річ, не міг його знати.
Але я не міг також передбачити, що майорша несподівано повисне мені на шиї, ще й поцілує в неголену щоку:
– Як не є, а ти таки пристойний художник!
Відверто признаюся – такої оцінка я теж не чекав.
А офіцерша не могла заспокоїтися:
– Скільки я тобі винна?
Нараз я забув чия дружина переді мною і випалив:
– Хоч би раз, – і відразу ж затулив рота долонею – злякався свого слова, бо хтось міг би почути і тоді … Та що там казати. Я явно порушив субординацію.
– А ти жартун, – спокійно мовила майорша.
– Дякую, – ні з того, ні з сього сказав я. А потому схаменувся: – Але мені вже пора йти.
– Що ж, іди. Проте я не забуду, що ти для мене зробив і постараюся якось віддячити.
«Вже чоловік твій віддячив і ще ти так зробиш», – хотів сказати я.

Відтоді минуло, може, з півтора, а може, зо два місяці. Я оформляв якісь стенди в «Ленінській кімнаті», причепурював свою майстерню, іноді виконував чиїсь замовлення, інколи зустрічався (а як же інакше?) зі старшиною Федором Петровичем. Коли захотів, тоді лягав спати, коли надумав, тоді вставав. Одне слово, солдат спить, а служба йде. Ця приказка в нашому госпвзводі стосувалася в першу чергу мене.
Мені хотілося намалювати полковника Васильченка, а він більше до майстерні не заходив. Зате об’явився майор Байсангуров:
– Тєбя хочет бачити Валєнтіна Юрієвна.
Я ще не встиг запитати: чого? – як майор сказав:
– Она всьо об’ясніт.
І таки пояснила:
– Колись чоловік їздив до Китаю і привіз звідси кілька рулонів шпалер. Є голубуваті, а є кремові. Хочу порадитися в художника, куди які клеїти? Є спальня і є вітальня.
– Звичайно, голубі в спальню, а кремові у вітальню, – зразу запропонував я.
– А чому – дозволь поцікавитися.
– Бо у вітальні, як гості прийдуть, повинно бути весело, а в спальні – спокій, щоб відпочити.
– Згодна, тоді приходь і клей.
В нашій армії віддавна заведено, що офіцери шукають дармову робочу силу, використовуючи солдатів на будівництві дач, фарбуванні вікон і підлог, завезенні овочів і фруктів у підвали (якщо вони є) на зиму. Клеєння шпалер вважалося роботою не принизливою, а навпаки пристижною і тому я не збирався відмовлятися, аби не потрапити на тяжчі роботи. Добре усвідомлював, що з рук Байсангурова вже не вислизну. Ото ж спитав його дружину:
– Валентино Юріївно, а коли приходити?
– Можна й взавтра.
– Якщо так, то я…
– Хоч ні, почекай, краще в середу.
– В середу мене можуть відрядити на Яворівський полігон.
– А ти хочеш туди їхати? – запитала.
– Не дуже.
– То зроблю так, що не поїдеш.
– А це ж як?
Майорша обперла білу руку в талію і відкинула голову трохи вліво:
– Зовсім просто. В цій військовій частині більше я командую, ніж мужчини. Запитаєш: чому? Бо я – одна і на мене вся увага звернута.
– То робіть так, аби було краще.
– Я так і роблю. Але за те, що ти такий натурливий – я з тебе останні соки вичавлю, зрозумів? Після того, думаю, ти на мій портрет по-іншому глянеш.
Цим погрозам я не надав ніякого значення, бо, як мені видалося, сказані вони були якось по-особливому, без люті. І все ж, коли прийшов у майстерню, – як на те зустрів Федора Петровича і деякими словами обмовився про те, що недавно чув. Мій добрий сусід не забарився мене попередити:
– Я б тобі не радив навідуватися на квартиру Шаміля Зурабовича.
– Чому?
– Не знаю, хто він там, – чеченець чи грузин – але ножа в будь-яку хвилину може встромити в спину.
– За що?
– За те, що ти наблизився до його дружини.
– Так він мене сам попросив із Валентини Юріївни портрет робити.
– Тоді зробив – і марш за поріг!
– Але ж їм ще захотілося шпалерами квартиру обклеїти.
– А що – більше нема кому це зробити?
– Не відаю. Мабуть, що нема.
– Гм…
– Тут, бачите, ще треба шпалери до кожної кімнати підібрати.

читати