Завантажити

не лінуйся.
Я вхопив Тоню за гострого носика (так я любив робити завше) і поцілував на прощання в щічку:
– Не сумуй, сестричко, прийде свято і на нашу вулицю!
– І я так думаю, братику.
– Отож не опускай свого носика!

У військовій частині першим мене помітив, як і можна було сподіватися, мій незамінний і всюдисущий.
– Слухай, брат, а я вже тут тебе жду-не діждуся!
– Та й чого, Федоре Петровичу?
– Ти уявляєш, Вася, скільки в нас новин! І які новини!
– Не уявляю, Федоре Петровичу.
– Приїжджав полковник Васильченко, оглянув твої стенди, похвалив. А ще своєму заступнику наказав, щоб той негайно художню самодіяльність організував. А Байсангуров зібрав нас усіх у клубі й каже: «Хто хоче співати, танцювати, гуморески читати?» Ніхто не зголосився. Тоді він: «Прошу з України вийти на сцену!» Вийшло двоє. Капшук і Тиличенко. «Больше у зводє хохлов нєт?» Мовчать. Тільки Максим Борко: «А ми, товаришу майор, – не хохли, ми – українці!» І Байсангуров наказав звірити документи і всіх українців, брат, записати в художню самодіяльність… Тебе теж записали.
– А вас?
– Я – білорус.
– Який ви білорус!..
– А хто я тади, брат?
– Хоч і українцем вас назвати не можна. І що я тепер повинен робити?
– А то вже запитаєш у Байсангурова.
У Байсангурова я не питав. А на заняття таки прийшов. Готувалися до звіту художньої самодіяльности посиленими темпами. За мною закріпили клубного баяніста Растерзаєва. Льоша, почувши мій високий тенор, хотів підготувати зі мною «Калінку». Я заперечив:
– Якщо буду співати – то тільки свою.
Баяніст поскаржився Васильченку. Той сказав:
– Хай співає, яку хоче, аби добре виступив.
І ось я на сцені.
Дивлюся: в першому ряду сидить Байсангуров зі своєю. Своя підкрутила волосся, в чорному платті, а які брови й очі! Та що там казати – я ж про них співаю:
Чорнії брови, карії очі,
Темні, як нічка, ясні, як день.
Очі, ви очі, очі жіночі,
Де ви навчились зводить людей?
Зумисне співаю «жіночі» – не «дівочі», і бачу, що вона це помітила.
А я вже запитую:
Чи в вас улита якась отрута,
Чи, може, справді ви знахарі?
Не признається. Слухає і мовчить.
І нарешті я не витримую:
Чорнії брови, карії очі,
Страшно дивитись підчас на вас!..
Всі плещуть у долоні, дехто аж з місця зірвався!
А вона – сидить і – хоч би що. Як не чула пісні.
Ну, майоршо, почекай!
А чекати довелося недовго.
Через місяць після звіту у військовій частині треба було вже прозвітувати в окрузі. Завдання – відповідальне. І я до нього готувався серйозно. Але під сам кінець Байсангурову, що відповідав за підготовку, стукнуло в голову (чи йому, може, хто підказав?), що треба змінити пісню. Замість української – обов’язково російську. Сперечатися було даремно, і я вимушений був співати «Калінку».
Мій акомпаніатор не приховував радости, коли я виходив на сцену. А я тим часом пробіг очима по передніх рядах – і переконався: моїх чорних брів і карих очей в залі катма. Отже, української пісні нема кому співати.
І я рвонув голосові зв’язки, викинувши догори правицю:
Калінка, малінка, малінка моя,
В саду ягода – малінка, малінка моя!..
Після фермати, яку я викинув у піднебесся, чотири сотні слухачів у залі зірвалося на ноги!
Але журі присудило диплом першого ступеня іншому. Я того іншого, як і себе, не чув, тому порівняти не міг. Та врешті-решт це не входило в мою компетенцію. Хто б що потім не казав, але то був і мій шалений успіх!
Уже в автобусі, коли верталися у військову частину, майор Байсангуров вручив мені новий фотоапарат «Зорький». Признаюся, про такий апарат я не раз думав: «От би придбати! Але де такі гроші солдатові взяти?» Апарат коштував понад триста рублів, а солдатові на місяць платили три.
Коли виходили з автобуса, майор сказав:
– В суботу приєдєт Сергєй Сергєєвіч, то єсть полковнік Васильченко, – поєдєм на охоту. І ти с намі поєдєш. Сфотографіруєш сєбє разних парнокопитних і вмєстє с тєм нас на пам'ять сфотографіруєш.
Мені така затія навіть сподобалася, бо давно мріяв побродити лісом, а тут ще й з фотоапаратом.
Час пробіг швидко. На очікувану суботу випав чудовий день. Мене вдосвіта розбудили, і ми – Васильченко, Байсангуров, Федір Петрович, я і шофер сіли у «бобик» і подалися до лісу. Їхати довелося недовго, бо наша військова частина фактично розміщалася в лісі. Байсангуров наказав мені й шоферу Вадиму податися глибоко в хащі, криками полохати і наганяти на полковника і майора дичину. Федір Петрович залишався коло машини. Йому було дано завдання підготувати обід з тих припасів, які прихопив із харчоблоку. Це в тому випадку, коли вернемося з лісу з порожніми руками, що було мало ймовірно.
– Целі ясни? – запитав майор.
– Вперьод, таваріщі! – наказав полковник.
І ми з шофером подались, як кажуть, своїм курсом.

читати