Завантажити

– Підбирай, тільки дивись, менше очима кидай на хазяйку, а вона – фрукт ласий. Тут кожен про неї таке скаже. І тому майор боїться за неї. Недарма, аби ніхто в місті не залицявся, вивіз її звідси в таку глушину, де в радіусі сімдесяти кілометрів – жодної живої душі, якщо не рахувати диких кабанів і лосів.
– Цікава історія, – сказав я.
– Не дуже.
– А де ж він таку кралю поцупив? Адже він од неї щонайменше на років двадцять…
– …на двадцять сім. А поцупив її, кажуть, в офіцерській їдальні. Уяви собі: сільська шістнадцятилітня дівчинка захотіла вирватися з колгоспу в місто. Хтось її, очевидно не без того, щоб прибрати до своїх рук, пристроїв в офіцерську їдальню, і то була його найбільша помилка. Наше офіцерство – хамовите. Про це не лише ми знаємо. Воно почало до гарненької, не по-сільському тендітної дівчинки руки простягати, намагаючись помацати її саме там, де вона поки що засекречена була, – Федір Петрович глипнув вузенькими вологими очима на мене: – Що так дивишся на мене, хохол?
– А ви хто?
– А мені однаково хто я. Хоч горщиком назви – тільки в піч не засовуй.
– А мені не однаково, – сказав я.
– Так от слухай далі. Кажуть, що якось за п’янкою на неї накинулися два офіцери – капітан і старший лейтенант – вибили з рук тацю, розв’язали фартушок і… Але тут за дівчину вступився смуглолиций кучерявий молодший лейтенант. Він двома влучними боксерськими ударами відкинув ґвалтівників од офіціантки, вихопив з кишені пістолет і двічі пальнув у стелю. Того вистачило, щоб ґвалтівники покинули свою жертву. А молодший лейтенант після роботи взяв офіціантку під руку і провів додому. Одні кажуть, що до свого дому, інші – на квартиру, де тоді поселилася дівчинка. Сам Байсангуров якось, коли в мене перехилив, здається, два стакани, признався, що вони ще майже два роки жили на новій квартирі, яку знімали десь поблизу вокзалу.
– І він що – сидів біля молодої жони і глядів її?
– Не зовсім так, Василю. Він зачиняв її на ключ в квартирі, а сам ішов на службу.
– Це так Байсангуров казав?
– Ні, такого майор не казав. Про те інші говорили… А може, вже й придумали. Хто його відає? А нам хіба не однаково?
– А то вже хто його знає кому однаково, а кому – ні.
– Ото ж я тебе й застерігаю – тримайся подалі від тієї сім’ї. Її всі обходять, і ти, брат, обходь.
Мій зведений, щирий брат пішов за своїм «півштофом», а я, перевантажений такою громіздкою і несподіваною інформацією, опустився на стілець і задумався: що мені робити?

Треба сказати, що незрівняна Валентина Юріївна свого слова дотримала – на Яворівський полігон я таки не поїхав. Але це мене не дуже тішило: в середу – хочу того чи ні – я повинен був навідатися до квартири Байсангурових.
І середа настала.
І я пішов туди, де мене чекали.
Натиснув пальцем на дзвінок – минуло, може, хвилин дві чи три: ніхто не відчиняв двері. Це мене навіть утішило – отже, нікого нема вдома, і я міг спокійно вернутися в майстерню. Після того ніхто мене не має права ні в чому звинувачувати. Але щойно я відступив од дверей кроків два чи три – як вони прочинилися, і звідти виглянуло знайоме й неповторне лице з отими жалючими очима.
– А ти – нетерплячкий. Кожній жінці, як правило, треба хвилину-дві, щоб причепуритися, – зауважила хазяйка.
– В майбутньому врахуємо.
– Майбутнього не буде.
Я ще не встиг осмислити сказане, як мене запросила в квартиру:
– Заходь.
А згодом додала:
– Заходь і приступай до своїх обов’язків.
– Яких?
– Забув уже? Клеїти шпалери. Тільки я передумала.
– Що саме?
– Вітальню обклеїмо голубуватими, щоб гостей заспокоювали, а то вони себе не завжди адекватно поводять, а до спальні якраз підійдуть кремові. Тут можна дозволити собі… а втім побачимо…
– Хай буде так.
– І так буде.
– То що маємо робити?
– Ти будеш клеїти, а я наноситиму на шпалери клей і подаватиму тобі.
Мені було однаково, що робити, бо ніколи раніше цією справою не займався. Тоді селу було не до шпалер. А я був селюком від мозолистих рук до репаних п’ят. Зовсім іншою на той час виглядала майорша. Через те, що чоловік уже шість разів міняв місце проживання, їй п’ять разів доводилося нову квартиру відповідно облаштовувати. А в офіцерських квартирах шпалери (чи як тоді казали «обої») були модні. Тому майорша відразу викинула шпалери на підлогу і один сувій (як вона казала «рулон») розгорнула. То були прекрасні китайські шпалери! На спокійному кремовому тлі ледь проглядався скупий, суто східний рисунок.
– А якщо ще врахувати, що основа у шпалер не паперова, а на хімічних компонентах, – то їм ціни нема. Принаймні таких у нас, в Радянському Союзі, не випускають поки що.
Розпочали роботу зі спальні. Виміряли висоту стіни і відповідно до неї відрізали кілька смуг од сувою. Робота йшла. Та нараз Валентина Юріївна аж сплеснула руками:
– Що ж ми робимо?! Нам доведеться ж стикувати узор. Отже, треба

читати