Завантажити

на лисину Горбачова.
– А я не відаю навіщо. Вона он, на фотографії.
– Усім нам відомо, що й на сонці є плями, але жоден художник їх на світило не наносить.
– Воно то так, але… – хотів виправдатись я.
– Але ти мусиш пляму зняти. В час розвинутого соціалізму ніяких плям не може бути, зрозумів?
– Зрозумів, – виструнчивсь я.
Полковник підійшов до мене і поклав мені руку на плече:
– А так усе нормально. Добрий з тебе художник. Не те, що твій попередник.
– Служу Совєцькому Союзу! – випалив я. – А якщо схочете, товаришу полковник, то й з вас портрет зроблю без жодної плями.
Васильченко на якусь мить задумався. Але, мабуть, переконавшись, що на його військовій фізіономії ніхто не відшукає того, на що я зопалу натякнув, сказав:
– Над такою пропозицією варто задуматися. Бажаю успіхів! – і на прощання навіть потиснув мені руку, чим явно спантеличив присутніх.
Після від’їзду полковника я ще, мабуть, із тиждень був як на сьомому небі, чим скористався мій сусід, принісши в майстерню знову півлітру, оселедця і півбуханця хліба. І знову олія, але вже з оселедця, текла йому по бороді, а я після того всього знову лежав на койці та ікав.

Звістка про те, що прибув талановитий художник умить облетіла весь полк. «Васильченко за що-небудь хвалити не буде» – казали. І невзабарі до мене посунули за портретами. Це були переважно офіцери: старший лейтенант Варишкін, капітан Горбенко, наважився до мене завітати і старшина Борщ, були й інші. Я ніколи нікому не встановлював ціну. Навіть попереджав, що зроблю портрет безплатно, аби полотно дістали і, якщо можна, кілька тюбиків фарби. Замовники так і робили, але опріч усього не забували покласти на стіл кільканадцять, а то й кілька десятків карбованців. Капітан Горбенко навіть сотню залишив, а лейтенант Щусєв – вісімдесят. Я, звичайно, не хотів брати, але коли замовники покидали майстерню, не біг за ними, аби вернути залишені гроші. Як не є – це був гонорар, що походить вочевидь од слова «гонор».
Навідувалися різні, але найбільше мене здивував прихід у майстерню Байсангурова. Майор якось так прокрутився піруетом на каблуках і заявив:
– Здєлай с меня красивого офіцера. Как вот здесь! – і ткнув мені в руки світлину щонайменше кільканадцятирічної давности. – Только мундир, само собой понятно, іной. Я тода єщо в училищє училса.
Фізіономія чеченця мені чимось нагадувала фізіономію грузинського князя Петра Багратіона. Я недовго мудрував і переніс портрет героя антифранцузької кампанії 1812 року на полотно. Тільки старий костюм дещо осучаснив десятьма медалями, які невідомо коли і за що отримав радянський офіцер.
Бачили б ви, як зрадів майор! Він підняв портрет над головою і вискочив на майдан!
Я не чув, що він там казав, але добре пам’ятаю: жодної копійки не залишив на столі. Не прибув майор з гонораром і на другий день, і на третій, і… я про цей випадок не хотів згадувати, бо, зрозуміло, не мав права ображатися на заступника командира по господарській частині, цебто свого безпосереднього начальника.
Але ж Байсангуров не забув про мене. Якось викликав, посадив поруч себе в «бобика» і повіз в окремий двоповерховий будиночок, який призначався, як я згодом дізнався, для офіцерів. У цьому будиночку офіцери мешкали по двох і по трьох у кімнаті, лише майор мав окрему двокімнатну квартиру, бо поселився тут із дружиною. Казали, що свою незрівняну він боїться залишити в місті, аби її хтось не викрав. Коли я побачив її, то й сам подумав: «Тут і справді є за кого боятися, скарб – неоцінений». Жінка років під тридцять перетягнута в талії, як оса. І карими очима з-під чорних брів жалила також, як оса. Волосся рівненько назад зачесане, а ззаду ще й тугим вузлом скручене.
– Ето – Валєнтіна Юрієвна. І ти будєш із нєйо портрет дєлать, – не сказав, а наказав мій начальник.
Наказ начальника – закон для підлеглого. Про це і дурень в армії знає.
– А де я маю робити?
– Канєнно, што здесь, – сказав майор. – Нє будет Валєнтіна Юрієвна ходить до тєбє в майстєрскую.
– А що – жодної фотокартки нема? – запитав я.
– Харошей нєт.
– Ми завжди жили якось так, як не в пустині, то в лісі, що й фотографа годі було знайти, – призналася чисто по-українському вельми симпатична жінка.
– Тоді вам, товаришу майор, доведеться погодити з вищим начальством, аби мене відпускало з роботи.
– А з ким «погодити? Как скажу – так і будєт!
Відповідь була вичерпна і прозвучала як докір за те, що не знаю хто в мене начальник.
Я проковтнув непорозуміння і почав ходити на портретні сеанси до Байсангурових.
Спочатку мені було ніяково, точніше якось не по собі. Я приходив, садовив у крісло модель і починав підрихтовувати її, аби бачити у відповідному, найбільш вигідному для портрета ракурсі.
Не приховую: треба було і за ручку взяти, аби поставити модель на місце. Іноді й борідку підняти легенько пальцями. Але як би я не старався обережно робити – моя модель

читати