Завантажити

Треба зазначити, що не дуже поспішали.
– Поки начальство вип’є по чарці, поки закусить, поки приміряє ствол – щонайменше година пройде, – компетентно заявив Вадим, який на таких оказіях, мабуть, не раз бував.
Я йшов мовчки за досвідченим проводирем.
За якоюсь поляною Вадим наказав мені дистанціюватися на метрів п’ятдесят, розвернутися і з викриками податися вперед, вочевидь, на засаду, яку мали підготувати полковник і майор.
Я так і зробив. Признаюся, не дуже надривав горло, бо надірвав його «Калінкою». А коли попереду вискакував заєць чи лисиця – намагався його упіймати в об’єктив фотоапарата. Двічі ми сполохали козулю, один раз дикого кабана, натрапили на лося. Рогатого якнайточніше намагався зафіксувати на плівку.
Іноді до мене закрадалася думка: «А навіщо я це роблю? Хто мені дав право гнати зовсім невинну звірину на явний розстріл?» Особливо ця думка підсилилася, коли спереду почалася стрілянина.
І тоді я не витримав, звернув праворуч, аби не гнати звірів на смерть.
Я почав розшукувати на снігу сліди, намагався з’ясувати: чиї вони? Бачив чимало пташиних слідів. Їхня каліграфія чітко виділялася на білому ватмані. Лось ішов спокійно і впевнено; вовчисько, видно, скрадався, заходячи за кущі; а бідний зайчик так петляв, що по його сліду потрапити принаймні у його зимову криївку було неможливо. Слава Тобі, Господи, що Ти дав такий розум тій беззахисній і вельми симпатичній тваринці!
Я йшов, йшов, йшов… і нараз зовсім близько наткнувся на постріл. Щось градом сипонуло по сосні, біля котрої я щойно зупинився. Кора була густо посічена. Виглядало так, що стара сосна заступила мене собою. Я озирнувся кругом – ніде нікого. Що робити? Волати на поміч? Але ж мене ніхто не поранив. Може, просто так, випадково? Може. На полюванні, кажуть, усе буває. Але й буває так, що один одного убиває. Переважно тоді, коли добряче загенделять. Одначе я, дякувати Богу, живий. Ото ж буду мовчати. Щоб – чого не буває – на сміх не підняли.
На сей раз, як признався полковник, особливих «трофеїв» не було. І все ж дикого вепра вдалося покласти. Мисливці зрешетили його вздовж і впоперек уже мертвого. Федір Петрович (вже добряче підпилий) старався – і вже на «рогатинах» пік свіже м'ясо, навмання приправляючи сіллю і перцем. Хтось запропонував столовим вином поливати. «Брат» і те розкішно зробив.
А коли спік – то й на капот машини виставив і кожному тремтячими руками в стаканчик «Столичної» вцідив.
– За тєх, кто в морє!
– Нєт, за тєх, кто в лєсу! – перебив Байсангурова Васильченко.
Випили за тих, хто в лісі.
Випили за славні збройні сили Совєцького Союзу.
Отже і за тих, хто в морі.
І ще разів три чи чотири випили.
Я глянув на рукав свого бушлата – дві дірки на ньому. Помацав – а в тих дірках шроти.
Узяв у руки полковникову рушницю.
– Подобається? – запитав Васильченко.
– Тульська?
– Якщо подобається – то бери! – махнув рукою полковник.
– Як так «бери»?– здивувавсь я.
– А так. У мене вона не остання, – подумав, подумав: – А хоч стріляти вмієш?
По-змовницькому примруживши око, я пустив його уздовж ствола.
Потім зиркнув на Байсангурова:
– Думаю, що не промахнуся…
Майор зблід, а потому в нього, як у розлюченого бика, очі налилися і спалахнули червоним полум’ям.

Цієї зими на полювання мене ніхто більше не запрошував.
Та я й з подарованою рушницею не рвався на нього.
Навідувався до лісу, але з «Зорьким».
На весну вже мав кілька десятків цікавих знімків і думав у клубі відкрити персональну виставку. Аж тут, якось під вечір увірвався до мене мій незмінний і всюдисущий:
– Чув?
– Що?
– Ти що і справді не чув?
– Що? – не можу зрозуміти Федора Петровича.
– Байсангурова поперли!
У мене буцімто щось обірвалося всередині.
Навіть мову відняло.
Ледь зібрався на запитання:
– Як?
– А так.
– Як? – перепитую, бо не вірю.
– Колись казали, що він має в Москві когось там, ніби генерала. І ніби давно заяву подавав, щоб з цієї глушини вирватися… І йому, сподіваюся, буде добре і нам, брат, тут без нього, сподіваюся, буде краще.
– І куди ж вони подалися?
– А того то я вже не вєдаю. Не казав мені. Але думаю, що й ти за ним плакати не будеш, бо нема за ким. Непригожий був чоловік.
– Але ж він не сам.
– А що кралю мав – то такої пошукати. Пальчики оближеш!
Я не відаю, що робити.
Ходжу по майстерні сюди-туди.
Нарешті кажу:
– Давай, брат, вип’ємо!
– Тількі почакай, я принясу.
– Не треба приносити. Я тут з дому дещо прихопив.
– Самогонки?
– А якої ж?
Я схилився до тумбочки:
– І закуска є. Дві котлети притирив із собою з їдальні. Досить?
– Аж забагато!
Старшина пив з радости, бо нарешті здихався «непригожого» начальника, я – з горя, бо вважав, що назавше втратив жінку, до якої – як би вона не поводилася – був усе-таки

читати