Завантажити

що, як мух. Казав їм: „Хоч ви мене перше й здурили, тому що я не знав ваших хитрощів і лукавства, але тепер маю Господа Ісуса Христа. Бога нашого й молитву отця мого Феодосія, надіюсь на Христа і вас переможу”. Багато разів чинили мені біси пакості й говорили: „Ти наш, поклонившися нашому старійшині й нам”. А я казав їм: „Ваш старійшина антихрист, а ви біси”, – і хре­стивсь, і так вони щезали.
Іноді знов уночі приходили до мене й страшили мене маною, що се багато людей, з мотиками, з рискалями, й говорили: „Розкопаймо печеру сю й сього загребімо тут!” Я же казав їм: „Якби ви були люде, ходили би сьте вдень, а ви пітьма і в пітьмі ходите”. І знаменався чесним хрестом. І вони щезали. Іншим разом страшили мене в образі ведмедя, іншим разом – лютого звіра, або вола, або змії повзли до мене, чи жаби, миші, всяка гадина. І не могли нічого зі мною вчинити й рекли мені: „Ісакіє, побідив ти нас!” Я же відрік: „Перше то ви мене побідили в образі Ісуса Христа й янголів, бувши негідні того вигляду, а тепер являєтеся в образі звіринім і худоб’ячім, зміями й гадами, як і самі ви погані й паскудні видом”. І нараз пропали біси, і по сім уже не було мені пакости від бісів. Три роки була мені ся війна.
І потому ще кріпше почав жити й стримуватися, постити й не спати, так живучи й скінчив житіє своє. Розболівся в печері й занесли мене хорого до монастиря, і до восьмого дня скінчився я в Господі. Ігумен же Іван і братія опрятавши тіло моє, поховали мене.
Лишень умовкла бліда істота, як прохопилося в Яжба:
– То ґвалтували не чужі…
Одороблом сіпнуло:
– Велика княгине, хто з вами?
Пані Рогніда всміхнулася до свого супутника, кивнула головою. Він зрозумів, що вона мала на гадці, звів уперед десницю:
– Я ж бо – Бог, а Бог – Яжбо.
Одоробло підупало:
– Пробі! Знову моцуватимуть мене.
Яжбо завзято розреготався:
– То з вашої братії падкі на чоловічі сідниці, а я – несхиблений.
Княгиня сором’язливо опустила очі:
– Яжбо…
– Даруйте, красна пані. Але я гідний свого імені.
– Черне, проведи нас до варязької печери, –
чемно попросила.
Бліда істота стенула плечима:
– Велика княгине, а що на те скаже ваш чоловік? Він неодмінно гніватиметься.
Пані Рогніда подивувалася:
– І він тут?
– Ми, раби Божі, в одному ковчезі пливемо. Аякже.
– А як же? – вщипнув, ніби поцікавився Яжбо. Знає ж, що порізно спочиває тлін князя Володимира.
– Велика княгине, той коло вас челядник гнітить мене. Веліть йому мовчати.
– Добре, Черне, він ні пари з уст. Тільки поквапся…
Слідом за одороблом подалися. Пані Рогніда гарячко­вито схопила Яжба за руку, аж стисла йому пальці:
– Гнів охоплює мене, як згадаю того капосного бай­стрюка. Скільки мені горя завдав, а тепер іще: „Що на те скаже ваш чоловік”? Най вудила закусить.
– Красна пані, кажуть же в народі: „Не такий страш­ний чорт, як його малюють”. Пильнуйте дорогу, а там – одляже од серця.
– Вам добре казати…
Тим часом, коли бляклим лабіринтом вони минають почорнілі гробниці, в отих кипарисових домовинах щось нестерпно колошматить, бринить, як грубезна муха у шибках. І раз по разу зринають над нішами бліді світні істоти, пугонять сичами. Декого з отих одоробл княгиня впізнає, гор­довитим відрухом проганяє „Гетьте з очей”. Хтось із них щезає, а хтось – уперто мріє, не дає проходу. І вже на самісінькій брамі варязької печери бовваніє бліда істота князя, оповита червонуватим серпанком. Ледве пломеніє. Настала мертва тиша.
– Жоно, куди йдеш? – одоробло суворо запитав пані Рогніду.
– Яке твоє діло, – так само відповіла.
Почервонішав його серпанок, багряним учинився:
– Я вкажу тобі зараз, яке моє діло.
– На, вдавися, – скручену дулю піднесла йому під ніс.
Багрянець аж бризнув іскрами:
– Я батька твого згноїв, братів твоїх перебив, і тебе, курво, вб’ю!
Її, пані Рогніди, супутник шпарко ступив крок, звів упе­ред десницю:
– Я ж бо – Бог, а Бог – Яжбо, – знову запалив свічку, зашурхотів папером. – Слухай, князю, що хвилює арійську душу. А княгиню не чіпай.

ЗАСТОРОГА
Настав час зупинити скривджену юрму й посприяти тому, аби вмиротворилася душа. Звісно, се під силу одній або й кільком вірним Особам, ще здатним подужати власну немічність, що припасована, клята, в арійську утробу понад тисячу років. Тепер схристиянизовані та ще й скомунізовані зреченці вже ладні чинити будьщо, лиш би їхня хата була скраю суспільної біди.
Щоразу, коли над рідним краєм витає дух свободи, нам чомусь не вистачає власної мудрости. Минає рік­два, й опе­реткові вожачки щезають з кону подій, і десь за вицяцькуваними лаштунками намагаються запевнити нащадків, що у всеукраїнській поразці винні вороги (?). Ота клята, нами ж вироблена натура звикла звалювати вину на будького, аби очиститися перед прийдешніми. Ся хронічна хвороба ведеться од схрещених з Візантією київських князів, перей­шла до шароварної християнської республіки й успадкува­лася „самостійниками”. Пошуки п’ятого кутка в рідній

читати