Завантажити

кутку перед вівтарем зяє війстя печери.
– Давно пора, – першою рушила. – За годинудругу перед вечернею печери закриваються. Часу маємо обмаль...
„Прощавайте, знеславлені гори – могили Іскри й Кочубея”, – подумав, уявивши себе над Берестовим. Перше ніж проголосити себе на Яжба, він поклав добрий десяток років на звідання сього урочища. І саме тут наткнувся на камінь, що спричинив йому біль. Власне, звідси вздрів гору падіння, гору нестерпного болю. Але ніяк було вирвати хворого зуба, бо придатні для того кліщі не в його. А нинішні лікарі без­силі щонебудь вдіяти. Біль пече, слабкості додає сил. Бере­стове занедужало, марить. Тепер тут босяки й свинопаси справно вправляються на кволому тілі, одні –
праворуч, у лаврі, у відновлених келіях, другі –
ліворуч, на Липках, у сучасних клітях. І там, і там немає ладу. Звісно, хто винен...
– Ходімо, княгине, – защеміло під серцем. – Я довго йшов один...
– Зараз нас двоє, – мимоволі торкнулася кінчиком носа його вуха.
Він запалив щойно куплені свічки, одну з них подав пані Рогніді:
– Держіться мене, – ступив попереду неї. – Скрутіть, перепрошую, дулю. Оберігає від лихого. – Поволі подалися крутими сходами. Звідти, зі споду, нечутно повіває прохо­лодний сухий вітрець, колихне раз­другий пелюстки вог­ників у їхніх руках.
– Стривайте, Яжбо, – присвітила наглухо забиті двері, що загороджують од стороннього ока варязьку печеру.
На якусь хвильку пристали.
– Так… Щоразу, коли я тут, так і кортить туди, на лови марева. Адже, гадаю, я трохи знаюся на тому полюванні.
– Одне слово, ви ще й добрий мисливець. Мисливець на ловців, – княгиня запишалася ним.
– О, то вельми захоплює мене. Уявімо собі, як апостоли Петро, а відтак Павло з голотою спромоглися зруйнувати неперевершену римську імперію, що її закони, велич, мистецтво донині вражають осібних. До речі, що цікаво: рівно сто років потому, як була зроблена переоцінка всіх цінностей, я вперше спорядився на лови християнської раті, разом із жменькою арійського племені. Було ризиковано й безнадійно, бо натоді в Києві гулискликали дзвони чернь і ченців з усіх православних усюд, а я сливе один опирався їхній навалі. Але минув якийсь час, і я вже здобув значущий трофей. Я спородив на рідних теренах чимало дійових осіб, які рішать згодом отих зайшлих мисливців і обернутих в хортів тутешняків. Мені ніщо так не завдає болю, як разючий зір, коли поглинає хворе довкілля.
– Яжбо, ви, напевне, запопадливий послідовник Заратустри?
– Можливо.. А втім, я радше далекий родич Фрідріха Ніцше. Навіть в одному з київських видань оголосив творчий конкурс „Покоління світлого розуму”, аби задіяти ніцшеанство в притлумлену арійську думку. Проте, на жаль, ніхто й не пчихнув навзаєм. Нате, прочитайте, – зашурхотів газетою.
Княгиня при свічці читає:

ПЕРЕІНАКШЕННЯ АБСУРДНИХ ВЕЛИЧИН
Фрідріх Ніцше як дружинник
князя Святослава
Якщо нічого не вигадувати й нікого не боятися, а послідовно розвивати слушну думку польського вченого Михайла Красуського, що українська мова давніша за „санскритську, грецьку, латинську й інші арійські”, й добре знати походження Росії як пасербиці Руси­України, то зрештою визнаймо землю від Дону до Дунаю праматір’ю людства. Адже звідси покотилося оте арійське колесо на південь і вщент згоріло в семітському пеклі. А вже відтак, за нашими куцими знаннями, постала цивілізація. Десь, колись, в якійсь країні, тільки не в Україні, панував лад, і сей нарід пишався своїм йменням. Навіть Шевченкове „було колись” нині не переконує пересічного українця, що козаки – славні лицарі, якщо продалися ні за цапову душу кацапам. А що вже казати про княжу добу, вік сколотів й арійське дитинство українців. Чужинці геть споганили наше минуле, а наших пращурів обізвали „поганими”. Зайшле навіювання одібрало від нас власну думку, а натомість маємо євнухів. „Розуміється, можна говорити про Сковороду, Гоголя або Юркевича як про типових представників національного українського характеру”. Але щойно проци­тований Дмитро Чижевський однак не зважується поста­вити їхні імена поряд з філософами світового рівня. Бо ж „вони більше належать до тих, хто ставить проблеми, ніж до тих, хто їм дає остаточну формульовку”. Пан Чижевський, безумовно, має рацію. Звище названі особи вибудовували свій світ переважно на запозичених підрядниках. Опісля був Дмитро Донцов, але його праці тяжіють до політології, літературознавства. А міркування В’ячеслава Липинського спрямовані в русло творення українського державоустрою. Про наші власні душі й світогляд дбали чужинці!
Звісно, плач Ярославни тепер недоречний. Маємо те, що соромно мати. Калюжі сліз і розбиту дорогу в тумані. А тим сірим шляхом волочиться поневолений люд. Десь видніється погонич верхи на коні, жене бранців до вушка голки, що її пантрує Кощій Безсмертний. Це ми, покірні, залюбки про­стуємо в тьму. Гейби й не люди, а якісь примари місять кри­вавий глей.
Тужливі пісні, голосіння бринять над степом, поліссям, поділлям, горами впродовж

читати