Завантажити

Синові на славу

Сьогодні вранці, після довгих вагань, він прокинувся. Довго дивився в пожовклу стелю, нарешті неохоче опустив ноги на вичовгану овечу шкуру. Холод пройняв зніжені п’яти. Чимшвидше подався справляти нужду. Але й там ніщо не гріло. Хутко поголився, вмився, зодягнувся. Зготував сякоготакого сніданку. Згодом плеснув себе по лобі:
– Але ж я нікуди не кваплюся.
Там, за вікном, уже котрий рік витає в повітрі мерзлякувата осінь. Тутешняки вже звикли до неї і замість того, аби бити на сполох, мовчки переносять отого дідькового вивиху.
Він натягнув на себе кожуха, шапку, сів проти побляк­лої шибки. Надворі метушився знервований люд, снував тудисюди, щосили пнувся в затлумлений транспорт, що ледь не на череві рушав із місця.
– Доста, – сказав собі. – Я ситий власними ілюзіями. Се – не місто, а якийсь чорторий. Я звідав його. Додому…
Дорогою до двірця вирішив провідати кількох знайо­мих, аби попрощатися. Людні промерзлі хідники дратува­ли, виводили з рівноваги, а він собі йшов. Бо знав, тількино пристане –
заклякне, звалиться комусь під ноги, а той випадковий навіть не глипне в його бік, тільки спокійнісінько переступить і наддасть ходи. Його, знеможеного, довго буцатимуть писки чужого взуття, аж доки не настигне міліцейський патруль і не кинуть його, як гнилу колоду, в заґратоване авто.
В театрі він надибав приятеля. Закутаний в поношене пальто актор сидів у порожній залі, в третьому ряду, три­мав у долонях запалену свічку.
– Репетируєш?
Майстер кону знічев’я повернувся до його:
– Гріюся… Театр закритий. Ти приніс нову комедію?
– Ні. Драму. Я повертаюся додому.
– Театр загине без тебе.
– Нехай. Село мені дорожче.
– Маєш рацію… Там, на печі, дуже тепло.
– Ну, я пішов.
– Ходи здоровий.
(Навіть не подали одне одному руки).
Що далі він оддалявся від театру, то було вільніше. До­волі перед будьким показувати свою значущість, наснагу, любов. Глядачі завше невдячні маестро. На жаль, тількино збагнув. Потрібно було раніше…
– Добродію, як вам живеться? – хтось мило поцікавився.
Він ковзнув збайдужілим поглядом і раптом уздрів у знервованій юрмі добре обличчя старого:
– О, вельмишановний пане, я дуже радий, що зустрів саме вас. Я повертаюся додому й хочу попрощатися.
Старий подав зашкарублу руку:
– Добродію, ви, певне, зневірились?..
– О, ні, вельмишановний…
– Тактак…
– Я змерз.
– Справді, холодно… Надто задлялася осінь.
Він обожнював старого. Але зараз, коли в кишені кви­ток на дорогу, коли за годинудругу він виглядатиме на хрусткому пероні прибраний інеєм потяг, коли, звісно, подумки грітиметься в затишній батьківській хаті, – про що тут говорити?..
– А попереду ще зима…
– Зачекайте, – старий затримав руку в повітрі. Йому хотілося щось передати молодшому, але той вивіркою шмигнув у людну „трубу”.
Там, у тьмяному мареві, уздовж обтертих стін товклися каліки, п’янички та добірні волоцюги. Старі, молоді, непов­ного віку. За безцінь показували своє геть непривабливе тіло, канючили милостиню. Він недобрим оком зміряв „підземне царство”, мимоволі зупинив погляд на Христііконці в кутку. Поряд лежала олив’яна миска, закидана дрібними грішми. „Он їхній Бог, – дужче забилося серце. – Тому й холодно, що його мертве тіло не гріє. Чую, тлін роз­кладається”. Зпоміж інших вирізнялася причинна у вінку й засмальцьованій корсетці. Юродива наспівувала: „А я про­сто українка, україночка”.
Майже щодня він розчинявся в сьому потоці, а зараз і не тоне, пливе собі. „Тьху, і смороду не чути”, – злодійкувато пообзирався. Але на його щире зізнання ніхто навіть головою не ворухнув. Кожен дбає про своє. Тільки він один небайдужий, іще прагне горіти... Решта при­звичаїлася до хтивого вогню й, несвідома того, щезає в живій ватрі.
Людна труба вивела його на не менш людний майдан. Але вже він не зважає ні на що, хутко перетинає площу. За кілька кварталів натрапив на вельми непривабливий будинок, що радше нагадує румовище. Тут об порохняві стіни б’ється душа однієї з партій, і десь під темними сходами тулиться редакція газети.
– Ледве тебе знайшов, – спотикаючись об розбитий паркет, він навпомацки переступив поріг холоднуватої комірчини.
За столом на трьох ніжках (замість четвертої – пака газет) його колишній однокурсник прискіпливо вичитує верстку.
– Зажди. В номер…
– Нема коли, – нітиться. – Я повертаюся додому. Зайшов на хвильку…
– Додому?!. – той крізь товстелезні скельця окулярів витріщився. – А хто будуватиме державу?!.
– Остогиділо… Гляди, отот впаде тобі на голову тиньк, – тицьнув пальцем у стелю.
– Справді… – той вийшов з­за столу. – Але мова про інше. Невже зраджуєш нашій молодості, коли заприсягнулися здобути Українську державу або загинути в боротьбі за неї? Певне, злякався матеріальних труднощів?
– Надокучило товкти воду в ступі. Боротися… Гинути…
– Он ти який…
– Так, я зраджую власному невігластву! Тому й повер­таюся додому, щоб знову прийти. Але

читати