Завантажити

мимоволі осіла на чужині. Ми пишалися своєю гідністю, не так, як суще прибацане плем’я. Маєш правду, що проголосив себе на Яжба. Лише так пануватимеш!
Рано­вранці принишклі хвилі підхопили бокора, понес­ли до острова Див. Лунь і Яжбо орудують біля кормила, а пані Рогніда ґаздує коло живої ватри. Старий краєм ока милується пругким жіночим станом, каже на вухо Яжбові:
– Нівроку молодиця. Трібна в роботі.
– Ще б пак. Шляхетного роду.
– І я колись забавлявся жіноцтвом. Принадна морока.
– Жінки потребують уваги до себе.
– Заслуговують...
– Безумовно, але інколи аж занадто...
– Хм… Такі не траплялися мені. Я завше догоджав їм.
– Дай серцю волю – заведе в неволю.
– Одного разу натрапив на плем’я жариць, що тільки жінки та дівчата в тому загалі. Ледве випустили. Страх як зневажають чоловіків у своєму товаристві.
– Геродот стверджує, що то – чоловіки першої молодості.
– Першоїнепершої, а вже як допадуться до будьякого можного, витрусять із його останнє сім’я. Довго ще гикатиметься од тих любощів.
– Жалкуєте за молодістю?
– Ніколи не скаржився. То єдине, що зберіг. Мудрість і досвід – омана. Вигадка дурнів.
Перекидаючись словами, кермують стернові, а пані Рогніда вже періщить праником, пере білизну з трійці. Настигають думки: втративши рідних, Ярополка (старшого брата Володимира) і волю, силою запроторили її в Київ. Князь збиткувався з неї, а вона мовчки народжу­вала йому синів і доньок, і вже доведена до відчаю – замислила поквитатися. Але розгадав її задум Володимир і, якби не заступився син Ізяслав, – покарав би. А так подалася в черниці. От побіжно і все, що спам’яталося.
– Хлопці, що зготувати на полудне? – голосно гукає.
Чоловіки переморгнулися між собою, забагають:
– Раки в сметані; короп у маслі; оселедцеві крученики в олії; оселедці в сметані; хрін з буряками; качку, запечену в глині; галушки…
– Гай, добродії, – перебила, – хутесенько наловіть риби, а я зготую юшки.
– А що юшка?.. – кпинить Яжбо.
– О, найсмачніша – зварена посеред річки. Казанок добре вичищу. Рибу – коропа, сома, стерлядь, карася – помию, очищу, випотрошу, виберу зябра, знову помию і наріжу кусочками. Покладу на дно казанка дрібну рибу – карасів, потім коропів, щуку і, нарешті, стерлядь або судака (можна приготувати юшку тільки з коропів чи карасів). Шари риби пересиплю нарізаною кружальцями цибулею і заллю водою. Коли закипить, посолю і поперчу. Варитиму на слабкому вогні десь годину. Не мішатиму вар, тільки раз­другий потрушу казанком. Ну, звісно, перед тим як зняти з вогню, вкину запашних корінців або листочків. Годиться?
– Най буде гречка, – на те хтось кинув.
Другодні пристали в очереті до берега, силкою наловили качок, дротиком – риби, саморобними жорнами намололи борошна, припаслися хлібом і до хліба. Знову подалися в путь. Пліт іде серединою широчезної ріки, звідки ледве видніються обидва береги. Велика риба інколи вдариться об краї бокора, буває, що аж хитне дарабою. По ночах, коли пані Рогніда міцно спить, Яжбо нишком дибає на корму до старого, і затяті курці ведуть нескінченні розмови. Лунь лов­кий на слово. Сучасник царя Гороха; старий знає назубок будьякий славень вогню, загадки скіфських могил, дев’ять Геродотових книжок. Він був на війні проти Дарія, має под­яку від царя Сколота, пив молоко від Ромулової матері, купався в сумнозвісній протоці поблизу Сицилії, пережив веремію на березі Руського моря, коли не одна раса навалою звалилася на арійські простори…
Власне, безліч отих навал Яжба найбільше печуть. Причина тому – особисте новонародження. Про з’яву його на світ трактують порізному, але кортить самому звідати себе: саме яким Я постав? Ачей не йолопом… То ж чому нині і я – не я, і не я – я. Хто ж привів мене на світ, кинув під тином і байдуже споглядає? Впродовж віків перебиваюся сиротою при битій дорозі, дурний, бо бідний, бідний, бо дурний. Волів би я обернутися знов на ту казкову горошину, аби підняла насінину якась бездітна… Може порадіє знайді… Котигорошку…
– Яжбо, не докоряй покритці, – каже старий. – Яканеяка, а твоя мати.
– Якби ви знали мою любов до тої породіллі! Таке почуття ніяк не висловиш, не передаси іншому. Тільки мені відоме. Пригадуєте:

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

– О, а чого варті його рядки: „Твойого „я” найкраща частка З тобою враз не ляже в гріб”. Франко – то сильний чоловік. Один із перших наших антихристів. Ганьба, що того велета за його „Сотворіння світу” затюкали мізерні галичани. А тут, на Сході, він так і не прижився.
– Зате в сьому краї маємо НечуяЛевицького з його афонським пройдисвітом, індуською легендою та неперевершеною „Владимирською горою”.
– Ратаї один по одному помалу виходять в поле.
Минувши чортову дюжину острівців та низку порогів, на світанку розповилася перед бокором з туману Хортиця. Молодята ще сплять. Лунь не дрімає, а справно причаливши дарабу до скелястого берега,

читати