Завантажити

тисячоліття. Ось де, люди, наша ганьба, ганьба України. (Звісно, народ веселився й в неволі). Вкотре повторюю, що 988 року за новим стилем ми втратили національну гідність і водночас позбулися найсуттєвішого – ОсобиДуха. Тонка робота отих зайд далася взнаки. Замість духа (душі) чужинці поволі вкачували й накачали в зречених зайшлий дурман. Від отих занесених випарів сущі українці „балдєють”, як затяті наркомани. Ніяк не позбудуться клятого зілля. Жуйку жують, ще й кульки надувають. Мавпують сердешні. Русь умерла, Україна ще не вмерла, але ондечки тіпається… Може й добре, доконані переставляться, а їхнє місце займуть нові загони князя Святослава. Того самого, що не зганьбив руську віру й жодного разу не осоромився перед чужинцями. А відтак, по його смерті, брат на брата пішов. Русь упала під ноги ординців.
У скрутну годину будьяка людина, як і будьяка нація, звертаються по допомогу до особисто пережитого. Власне, там прагнуть врятуватися од їм незнаного переставлення. Духа. (Душі). Куди діваємося?.. Що буде?.. Згодом!..
Рухаємося колом. Доба відповідає року, рік вікові, мимоволі доба настигає вічність. Колесо історії знову рушає в путь. Укотре спочатку. Й Арійський Простір приведе на світ немовля, що його доношує в утробі. Його земне тіло замішане на росах і водах, а лишень рота роззявить, як вдихне дух (душу) істинну. Котрогось з осібних. Мені важко назвати попередника, звідки переставиться дух (душа), й ще бродить в повітрі, щоби вселитися в спадкоємця арійських скарбів. Радше, се пращур Фрідріха Ніцше. Моя чутливість бездоганна в судженнях. Будьте впевнені. Дока­зи вивершуються над догматичною схоластикою. Спробуймо, тямущі, розв’язати запропоновану головоломку, й наш загальний успіх принесе обопільне задоволення. Вибух про­гримить неодмінно!
Пані Рогніда повернула газету.
– Ваші щирі почуття не для твердолобого загалу старців. Тільки не гарячкуйте, бо вони, ваші справжні однолітки, лишень виборсуються з пелюшок. Вони ще немов­лята, занадто малі, щоб могли взяти участь в отому шляхетному змагу, що ви оголосили.
– Тішимося надією…
– Тсс. Попереду – вуха…
Біля невисокої хвіртки сидить послушник на чатах, стежить, аби хтось із відвідувачів не проник до церкви Різдва, за якою ще дві – Феодосіївська, Благовіщеня та розташовані раз у раз ніші, а там – кипарисові гробниці відомих „угодників”.
– Здоров, Михайле, – Яжбо пожвавішав, привітався за руку з отим вартовим. – Красна пані, сі „вуха” з мого села. Інколи, коли буваю в лаврі, зустрічаємося. Добрий хлоп. Михайле, пані Рогніда дуже побожна. Пропусти, най помолиться за наші гріхи. І я побуду коло неї, аби не сумно одній. Тільки цить. Нікому нічичирк. Одне слово, розумієш…
Бідолашний отетеріло заморгав перед краянином, якого поважає, нічого робити, відчинив хвіртку, пропустив „богомольців”:
– Боронь Боже, якщо довідаються там, нагорі.
– Май спокій, – плеснув того в груди. – Беру гріх на себе. Ти вигріватимешся в раю, а я пектимуся в пеклі.
Княгиня і Яжбо поквапом міряють чавунний поміст, оддаляються в глибину Дальніх печер. В одній із просторіших (як не дивно?) ніші якось утіснилися.
– Тут не вивітрить нас ніякий собака, – присівши обіч пані, неумисне натис її коліном.
Вона трішечки зніяковіла:
– Як у рукавичці…
– І ви знаєте таку казку?
– О, давня, як світ, – „Рукавичка”.
Яких тільки казок, переказів, билин, оповідок не згада­ли вони сього вечора. Княгиня –
свої, Яжбо – свої. Мало­помалу з’ясувалося, що обидвоє знають ті самі казки­оповідки.
Десь опівночі, коли пані Рогніда завела мову про пер­ших печерських борзописців і їхні напівправдиві літописи, й тільки запнулася на Ісакії Затворнику, як щось лунко скрипнуло і заторохтіло кістками.
– Кому я жити не даю? – слабенький струм пронизав повітря.
Їхні пелюстки вогників нараз загасли. Княгиня і Яжбо мерщій вибралися зі своєї криївки. За кілька кроків – бліда світна істота, не то безногий чоловік, не то сонний сич. Се непевне одоробло ледьледь дрижить, як осиковий лист. На тій блідій тварі проглядаються темнуваті сліди від очей, брів, рота, бороди.
– А, се ти, Черне, – пані Рогніда впізнала колишнього торопчанського купця. – Так і волочишся лабіринтами…
– Велика княгине, – непевне розговорилося. – Я чор­норизець іменем Ісакій. Бувши в мирі, в світському житті, багатим, надумав стати монахом і, роздавши майно своє на вбогих і на монастирі, пішов до великого Антонія, до сусідньої печери, просив його, аби зробив мене ченцем. І прийняв мене Антоній, і вложив на мою одіж чернечу і дав мені ім’я Ісакій. І почав я жити твердо: одягся в волосінницю, казав собі купити цапа й обдерти того козла, як мішок, і взяв то на волосінницю, так що сирова шкіра засохла на мені. І затворився в печері, в одній улиці, в малій клітці, яких чотири лікті, і тут молив Бога безнастанно день і ніч, зі слізьми. Було мені їжі лише проскура, і то через день, і воду пив мірою. Приносив мені Антоній і подавав віконцем таким, що тільки вмістити руку, –

читати