Завантажити

вже вишколеним воїном і чистим мистцем. Нехай зраджу раз, аби перемагати завше. Про що ми мріяли – мертве. Й нащо його ворушити. Тільки на нових і здорових засадах можна творити велике. Минуле лише відображення, але не вхопиш його за руку, не поведеш за собою. Там, попереду, брід. Небіжчика поглине вода. Покинь його...
– Марно намагаєшся мене обкрутити, – обурено гримнув. – Я вірю українській ідеї. Тисячі героїв полягли за неї.
– Брешеш!. Двісті разів брешеш собі, аби не вмерти. Українська ідея породжена страхом, а не потягом до волі. Згадай будьяку сторінку нашої історії. Воли тільки тоді вириваються з ярма, коли геть голодні або застрягли над прірвою. Ми – покірна й тяглова худоба. Бидло. Погодься зі мною, друже, – подав руку.
Той рвучко сів за стіл:
– Забудь про своїх друзів!.
Зневажений вийшов надвір. По той бік вулиці побачив статечну пані. Ота поважна хода, манера триматися, виказували її вроджену шляхетність. Пишна срібляста шуба, чобітки на високих підборах, біляві кучерики з­під соболиної шапки довершували жіночу вроду. „Ой, і красна, – не зводить очей. – От за кого можна поборотися й вмерти, – чимдуж перебіг затлумлену колесами вулицю. – Тільки як?..” –
зринала одна по одній думка.
Коли догнав її, прожогом випустив загодя розкриту валізу. Що було там: повипадало, покотилося узвозом. Вона необачно наступила на цибулястого будильника:
– Даруйте. Я не хотіла… – ледь не зойкнула, побачивши розбите скло.
„Так, се вона...” – завмерла жадана мить. Але не подав вигляду.
Нагло збентежена, вона одразу не второпала, що сталося.
– Вам погано?
– Умгу, – „насилу” підвівся. – Дуже кепсько.
– Неподалік моє авто, – ґречно взяла його під руку. – Якось дошкандибаєте?
– ІЦиро дякую. Нащо вам зайвий клопіт…
– Облиште… Заразом і відшкодую вартість будильника…
– О ні, добра пані… – зупинилися за рогом.
– Прошу сідати, – відкрила дверцята розкішного повоза. Вмостилася за кермо:
– Мабуть, ви бездомний?
– Майже вгадали… Проте завтра знову матиму домівку. Повертаюся в рідне село. За кілька годин мій потяг…
– Навіть так… І куди?..
– В гори, на верховину…
– Пан бойко, лемок, гуцул?..
– Ні те, ні се... Гайналій.
– Вперше чую...
– Стривайте, цікава пані, а власне ви?..
– Княгиня Рогнідь, – подала руку.
– О, се втішає, – зайнявся почутим. – Яжбо, –
назвався.
– Подейкують про вас…
– Можливо… Я закалявся золотом.
– Отож, поїхали?..
Авто рушило в бік лаври. В теплому повозі він попустив напружені нерви. Нарешті, після тривалого часу, ось – вимріяв собі справжню княгиню, яка знає дорогу, і проведе його варязькою печерою до різьбленого терема з чистими озерами. А поки що минають суще, сумне й сіре, геть непри­вабливе для стороннього ока. Біля Мазепиного муру авто зупинилося, вони вийшли, а натомість звідкись узявся її осучаснений смерд, сів за кермо.
– Якщо натоді, коли пан зі мною повернеться, винай­дуть іншого повоза – зваж на його переваги…– наставила візниці. – Яжбо, ходімо…
За облупаним муром оддавало затхлістю. Грубою бруківкою дісталися дощаної галереї, що звідси, від Ближніх печер, прокладена пониззям до Аннозачатіївської церкви. В затишному дворику прищаві ченці торгували своїм крамом, а неподалік кілька змерзлих роззяв, побіжно оглянувши надмогильні плити, притьмом зникли за двери­ма Хрестоздвиженської церкви. Довкруж учинилося тихо й нудно, ніби в закутому кригою раю, що силкується роз­танути, але марно. Якесь напівживе й хиренне тут буття, радше животіння. Чоловіки, натягнувши на себе крепові ряси і отруївшись облудою, дурять себе й інших Божим спасінням. „Мужам – мужніти, а не скидатися на бабські бороди”, – Яжбо зневажливо зміряв очима двох чорних гладунів, що, як оті вгодовані селезні, ледве чапають угору. Він підійшов до одного з них, подав гроша:
– Помоліться за мене, отче, – злукавив.
Той похапцем узяв простибіг, щось плямкнув масними губами, перехрестився:
– Хорошо, мілок... – наздогнав свого „брата”.
– Навіть не запитав імені „раба Божого”. За кого ж помолиться? – усміхнувся тому вслід.
Княгиня Рогніда торкнулася його руки:
– Побачене мені не новинка. Я різне звідала за тисяча років. Попи й ченці – вдатні удавальники. Але тепер часи інші, мало хто довіриться лицедіям. Їхня прісна гра сливе нікого не потішить.
– Воно­то так… Але нині, коли відсутня будьяка свіжа думка в суспільстві, провідники Христові та іже з ними най би було виглядають на кону. Актори, звісне, вони непогані, проте слабенькі їм ролі дісталися.
– Отож, яка вистава, такий і глядач.
Їхню розмову обірвав гурт відвідувачів, які тількино надійшли. Вони оточили й заглядають у рота давній зна­йомій Яжба, що, певне, зараз упізнає його. Стримано відвів княгиню в бік Дніпра:
– Не хотів би, аби та жінка побачила нас. Вона дещо знає про мене й, тепер уже, наш задум.
– Ота нікчема ніщо проти нас. І де ж її відкопали?..
– Вона добрий фахівець. А натрапив на неї тут, у лаврі. Я

читати