Завантажити

яскристо­білі коні, а ген там тихо хлюпоче хвиля. Буйні трави вкрили луг, пахне солодким медом. Отакесенький джміль щось забарився на квітці, буцімто пасе очима закохану пару в потолочі, а набравши досхочу нектару –
подзижчав собі. Гейби долинає стук од води. Яжбо натягнув ногавиці, приклав дашком долоню до чола:
– Красна пані, там якийсь проява збиває пліт.
– Яжбо, я ще чую твого уда, ніби б’ється, як серденько в грудях, – геть байдужа до почутого. – Не забивай мені голову туманом.
– Ненаситнице моя, доволі весну підганяти, –
опустив­ся перед любкою на коліна.
Вона неохоче підвелася, ліниво потягнулася в різні боки:
– Веснаа… От і минулася тривала студінь.
Щаслива пара, перекинувши кожен собі на руку зимову одіж, попленталася зеленим розмаєм. Теплий, свіжий вітерець рум’янить світлі обличчя, голубить їхнє розкуйовджене волосся. Справді, край берега, до литок у воді, сивий дідуган порається коло добре збитої дараби.
– Най Бог помагає, – жартома привітався Яжбо.
Старий випростався, обухом сокири ще раз гримнув об колоду:
– Казали боги, аби й ви помогли, – не поліз у кишеню за красним слівцем.
– Діду, куди держите путь?
– Куди накажете… – вийшов на сухе, підійшов ближче.
Яжбо подав руку йому:
– Напевне, вам не однаково куди?..
– Так велено… – невтямки переступив з ноги на ногу.
Яжбо й пані Рогніда зачудувалися:
– Ким?.. – одночасно запитали.
– Долею. Вона, розсудниця, загадала мені чекати на вас отутечки. Я чомусь думав, що вам відомі її помисли…
– Вдячні Долі і вам особисто, – пані сердечно подякувала.
Слово по слову між ними зайшла добра розмова. Старий назвався – Лунь. Він запросив ладну пару до свого плоту – бокора. Посередині тривкої дараби зведена невеличка колиба. Яжбо вкинув у того курінця свою валізу, почепив на жер­дку пишне вбрання пані, а кожуха розстелив у тепер уже їхній осельці. По два боки плоту – за і проти течії – як слід припасовані довжелезні кормила. Перед війстям колиби на пласкуватій каменюці горить жива ватра.
– Чуєш, Яжбо, – приклада палець до уст. – Цокаєцока. Щось: цок­цок, і безперестанку…
Він схопився на ноги, побіг за валізою і радісно підніс над головою будильника:
– Цілий… Знову наш час іде!
Лунь і собі підійшов, тішиться:
– Нестрашно тепер, коли настав наш час.
Утрьох ладять вечерю. Яжбо і старий прибирають затріщений берег, оберемки дерев’яного трусу зносять до вогнища, опікуються живою ватрою. Пані Рогніда чаклує над духмяним варом, що парує в казанку. Додає прянощів, пробує, солить, знову додає якусь приправу. А відтак запрошує до треби. Посідали гуртом біля вогнища, кожен узяв ложку, подякував рідній землі і єдиному небу за їхні щедроти, смакують гарячу страву, чоловіки нахвалюють поварку за її хист. Пані Рогніда гордовито киває на Луня:
– То ваша завбачливість...
– Я що… – опирається старий. – Земля наша багата... Припас трохи, аби в дорозі не плямкати голодними губами.
Ситно попоївши, чоловіки викурили по люльці й пороз­ходилися спати. Яжбо і пані Рогніда пішли в курінець, а старий узяв свого сіряка, подався на корму. Вони довго вовтузилися, аж доки Яжбо не вийшов подихати свіжим річковим повітрям.
– Яжбо, що ж ти засвіт устав? – крякнув із ночі дідо.
– Сон обходить мене, – підійшов до корми.
Старий підвівся на лікоть:
– Журишся мандрівкою?
– Та ні. Чужою жоною, що її відібрав од князя.
Запалили люльки.
– Володимир сотнями володів і не переймався. А ти – бродник, шибайголова, маєш право хоч би на одну любку.
– Тут інше. Я спонукав її на злочин.
– Вона тільки помстилася йому.
– Так. Але саме я вигріб її тлін із могили, запалив у ній думку: поріши князя!
– Ти вчинив так, як веліла Доля.
– Але ж – чому я? Страшнувато тепер…
– Порожнечі боїшся?
– Гріха. Ніяк не позбудуся християнської моралі. Тисне клята.
– Головне, що ти зважився, підбив і її на злочин. Після вас прийдуть інші, змиють осоружну кров. Адже Володимир був лінькуватим і підступним князем. Повбивавши рідних своїх і пані Рогніди, попервах шанував на княжому дворі родові зна­ки, а відтак розкис, завагався у власних силах, і запровадив казна­що. А треба було наполегливо розвивати особисте, не йти у найми по чуже. Ти ні в чому не винен.
– Дякую вам на добрім слові.
– Дяком не буду... – посміхнувся Лунь. – Куди вибрав дорогу?
– На острів Див.
– Се цікаво... Коли вирушаємо?
– Завтра.
– Знудьгувався я за далекими мандрами. Останній раз подорожував, здається, ще за царя Гороха. О, то дуже припало до душі. Особливо, мореокоян. Пальми, смагляві жіночі груди, азартний змаг із тамтешніми воями. Проте ми, арії, згодом розпорошилися і втратили принесену велич. Але, кажу ж, то було забавне дій­ство. Одне слово, велике переселення народу.
– Луню, а славні Рігведи – чиє ремесло?
– Звісно, що наше. Зведене з персами в одне. Шкода, що дуже мало з тої пам’ятки зосталося на материзні. Дещо самі пороздавали, а решта

читати