Завантажити

за Володимира, який одразу ж навалився на свого брата Ярополка, жениха Рогніди.
Поклав голову і Ярополк, „догодивши” вже другому лакузі. Воєвода Блуд зрадив його, перейшовши на бік отого байстрюка. Схибнутий на перелюб Володимир же став жити з вагітною жоною брата, тою грекинею.
– Тяжко зморився я, наслухавшись о дітях своїх, – потупив голову Святослав Ігорович. – Тверда рука і світлий розум тільки добрі на внуків Дажбожичів. Що на се вповіш ти, молодий Рогніди? – поштиво запитав Яжба.
– Я, великий князю, завше дорожив вашим словом, – ухилився від прямої відповіді.
– Не крути, коли треба казати як слід, – насупився.
– Боюся наврочити, але тут, у руській землі, немає з ким мати справу. Лишень голота п’єгуляє та слюні пускає. Доведеться знову гукати якогось з ваших Рюриковичів, аби поклав край сьому розгардіяшу. Хоч, зазначу, тут ніколи й не було порядку. Ся вина лягає й на ваші плечі. Захопившись кри­вавими набутками, ви сливе не дбали про домашні справи… Простіть мене, але я виклав так, як ви хотіли…
– Виниш і мене, – смикнулася жила на княжій скроні. – І добре чиниш. Я затіяв був зробити великою Русь, а треба було схилитися над іще кволим немовлям, подбати про його поступ. Ти, Яжбе, влучив у самісіньке серце… Короста ті набутки! Правду кажеш, що гульки й лінощі звели нанівець теперішній люд. Лихо звалилося на материзну. Тьма­тьмуща гевалів сидить довкола неораного поля, і ніхто не хоче взятися за чепіги. Чекають із моря погоди… Шукаймо з­поміж себе товкмача.
– Чому ж і вирядився я в мандри, залучивши пані Рогніду й Луня.
– Великий князю, – старий кивнув головою на молодят. – Скріпи їхню подорож шлюбом. Най добре їм буде по словах твоїх.
Святослав Ігорович охоче підвівся, причепив меча до широченького паса:
– Подьте, діти мої!
На пагорбі посеред глухої діброви палає невмируще вогнище. Видніється побіля того палу людський череп, наповнений по вінця кров’ю. Князь урочо взяв оту чашу, приклав до грудей:
– Спийте до дна ворожу силу, а череп мій най буде вам на щастя. Гупніть об землю.
Останній ковток іспив Яжбо, чує, як щось чуже і дуже розчиняється в йому, гугонить гарячою плазмою. Він щосили загамселив допитим трунком об кам’яний виступ, припав липкими устами до студеного леза меча:
– Жарка руда!
– А зараз ідіть, – звелів засмучений князь. – І не обертайтесь. Тут уже пусто. Сюди немає вороття.
Повінчана пара та їхній свідок продовжують свою путь. Обминули Великий Острів, Томаківку й устя Чортомлику. Дараба метляє поміж десятка тисяч розкинутих то тут, то там манюньких острівців, увійшла в заплутані криївки Військової Скарбниці.
Саме тут козаки тримали залогу. Безліч сього дробу острівців навесні затоплюються водою, і лише денеде залишається сухою. З одного берега на другий тут рукою подати. Одна верства… п’ята... десята… Саме тут є місцина, де нічого не могли вдіяти зачаровані Янияничари. Не одна їхня галера тут загинула, коли переслідувала козаків, що поверталися з морського походу. Запливши сюди, в кривулі, вони не могли знайти дорогу назад, а козаки завдавали їм доброго прочухана, стріляючи з очерету. По­дейкують, що тут, у Військовій Скарбниці, козаки заховали у протоках чимало гармат і жоден лях і москаль не могли розшукати той скарб. Навіть гроші тут, під водою, зберігає намул. Кожен козак мав свій власний сховок, бо, повернувшись із походу, запорожці ділилися здобиччю і кожен із них ховав свій нехитрий маєток під воду і, зро­зуміло, ховав те, що у воді не псується. І будувалися тут козацькі чайки....
Яжбо краєм вуха слухає нудотний переказ. Його мало обходять козаки як чистий кришталь. (То груба порода). Пе­реймається радше тим самотнім київським волхвом, що голим перстом виступив проти повалення Перуна і, ніким не під­триманий, щез у довколишніх нетрях. Але його нескорений дух витає в тамтешніх борах і узвозах, чекає слушної митті. Мо’ ще вийде на його?.. Поділився думкою з обома. Пані Рогніда задумано промовчала, а меткий Лунь одразу завважив, нагадавши княжі слова:
– Назад немає вороття!
– Попереду – туман. Доки розвиднюється, можна й заблудитися.
– Вода доправить нас успішно!
– Чим швидше…
– Тим гірше... Кожному свій час.
– Терпець свербить...
– Можеш почухатися, але не до крові.. Ворога вбивай послідовно. Тільки так візьмеш гору над супротивником.
– Спершу здолаю себе. Я ще далекий від досконалості. Послідовність вимагає витонченості. Кулаками розум не візьмеш. Тут потрібна тонка робота. Принаймні, як мені здається, Боже мислення.
– Безкорисливість думки...
– Вільний політ... Я над просторами!
– Ти вже є! Летиш...
– Але куди! Мені потрібно – орлине гніздо.
– День­другий зачекай...
– Стихає, напинай вітрило!
– Завтра будемо в морі...
Безкрая голубінь зустріла їх гостинно, як еллінів у добрі часи. Зніжені хвилі нехіть котять бокора, переоблад­наного на чудернацького човна. Бокорчовен іде вздовж берега, до гирла Дунаю. Лунь і Яжбо перед безліччю дрібнесеньких

читати