Завантажити

заглянув до колиби:
– Вставайте, діти, – торгнув одного й другого за голі п’яти. – Пора і повінчатися вам!
Протерли заспані очі він і вона, лупають на старого, нічого не второпають з його слів.
Дідо сміється:
– Ви будете першими, кого вінчатимуть на Хортиці. Його високим чином великий київський князь Святослав Безстрашний скріпить ваш шлюб.
Пані Рогніда збентежилася: мова іде ж про її свекра. Яжбові пригадалися такі склади Зерова:

Варуфорос? Геландрі? Змеженілий,
Липневі води котить Вулніпраг.
А князь стоїть, невитертий варяг –
Веде свої на північ моноксили.

Та сам полинув би що тільки сили
Під Доростолом свій поставить стяг:
Він народивсь для бою і звитяг...
Що Київ? Мати? Досвід посивілий?

І хоче вже вертати байдаки;
Та раптом крик, по скелях хижаки;
Бряжчать мечі і знемагає слава.

Хто в далеч рвався, головою ліг,
І з черепа п’яного Святослава
П’є вже вино тверезий печеніг.

Якась містерія! Він, Яжбо, знову тут, як той Ісус, обравши череп людини (Голгофу), безтямки вірить у своє. Он воно де собака заритий. Сівши на голову, живий Христос заволодів обширним глуздом. Еммануїл як зведений розум кількох апостолів і євангелістів згодом (через триста років) уособився в одне. Поскидавши дерев’яних бовванів і оброб­лені камені, чолові християнства нічого не запропонували натомість, а прибили до звичайнісінької хрестовини бляшане розп’яття. Тим самим звели нанівець природній хист, убили окремо взяту особу, поклали край розвою.
Вервечкою трійця рушила в нетрі Хортиці. Попереду суне гру­безний Лунь, за ним м’яко ступає пані Рогніда та замикає їхній рядок в’язистий Яжбо. Перемовляються.
– Не хвилюйтеся, князь тільки порадіє нашому приходу.
– Думаєте, простить мене за зраду його синові?
– Не сприймайте свій вибір як зраду.
– Ніколи не думав, що такий тісний світ.
– Світ один, як і одна людина. То, власне, наше відображення і буйна уява породили безліч прототипів.
– Насправді, будьяка істота наділена чоловіком і жоною. Одне слово, чолжон...
– Тому й товчуться чортяки між собою, а добрий Бог невільно споглядає.
На узліссі прадіброви сидить у білих шатах Святослав, гострить на колінах арійського меча. Перед ним горить жива ватра, по один бік – поцвяшкована збруя, а по другий – похідні обладунки вершника. За його міцною спи­ною встромлене в землю черлене древко – полощеться вітром вохриста корогва.
– Аа… Хто завітав! Хоробрий Лунь, і ще когось привів, – легко, як пардус, підвівся. – Най чую, що то за гості? – спершу подав руку старому.
Дідо примружив хитре око, потис шанобливо правицю:
– Люди рідкі, великий князю. Пані Рогнідь –
ніби твоя невістка, пан Яжбо – її наречений, а по сьому виходить, що обоє чужі твойому серцю.
Князь одразу збагнув:
– Мислив інакше я плин родоводу! – несамохіть пошкрібся за вухом.
– Минуле не виправиш, як сулицю, – розрадив Лунь.
Суворий княжий зір проникливо вивчає її очі:
– Чи ще доводишся мені невісткою? – запитав пані Рогніду.
– Я вільна вибирати кого хочу, великий князю. Навіки приязнь збережу до вашого сина Ярополка, а робичича Во­лодимира зневажатиму повік.
Святослав Ігорович причастив саламахою прибулих, а відтак попрохав кожного розповісти невеселу історію про його синів:
– Із ваших слів складу собі доробок!
І кожен: Лунь, пані Рогніда, Яжбо повідали таке:
По вашій смерті, Його високий чине, почав княжити в Києві Ярополк, а в Древлянській землі – місті Вручий – сидів Олег, а мізинець –
нешлюбний ваш синок Володимир у Новгороді терся коло свого вуйка. Тільки вас не стало, як гримнув грім посеред ясного неба, розпалив ненависть між братами. Ярополк убиває Олега, Володимир у тому страху тікає за море, приводить ізвідти варягів. (Ярополк тим часом оплакує на могилі брата: „Дивись, адже ти сього хотів”, – докоряє воєводі Свенельду, бо той намовив його помститися Олегу за вбивство воєводича, рідного сина). Доки на чужині Володимир підбиває волоцюг проти брата, Ярополк посадив посадників своїх у Новгороді і володіє один у Русі.
Вернувся Володимир із найманцями до Новгорода і сказав посадникам Ярополка: „Ідіте до брата мойого і скажіте йому. „Володимир іде на тебе, готуйся насупроти, битися”.
І сів він у Новгороді, і послав отроків до Роговолода”, князя полоцького, мовлячи: „Хочу взяти доньку твою за жону”. Той знатний литвин був не проти, тільки запитав у доньки: „Чи хочеш ти за Володимира?” А князівна відповіла: „Не хочу я роззути Володимира, а Ярополка хочу”. (Хоч і знала, що найстарший із Святославичів має вродливу жону грекиню, яку йому привіз із походу батько).
Князівна Рогнідь виставила за двері тих сватів, тому що бридилася сірої крові Володимира, бо той – нешлюбний ваш син від Малуші, улюблениці княгині Ольги. За той гонор її Добриня, брат отої покритки, вуйко Володи­мирів, жорстоко помстився: Роговолода і його двох синій покарав, а Рогнідь силою взято

читати