Завантажити

полював за нею кілька років. Кажу ж, вона добрий фахівець, і одна з моїх моделей. На жаль, я завчасно позбавив її вроди. Того вимагали висліди.
– Сподіваюся, мене не чекає її участь? – взяла на кпи­ни.
– Глузуєте… Мету не досліджують, її прагнуть. Власне, ви мета, до котрої йдуть віками. Завдяки вашій участі вий­демо на обраний шлях. Тільки чи зважитеся вдруге заподіяти смерть своєму чоловікові?
– Так! Я дорожу гідністю. За що той байстрюк і спричинив мені стільки горя, а разом з тим і землі руській. Гореславою слід би називати не тільки мене…
Гід запросила екскурсію до храму. Яжбо вже вивчив назубок слова, що вона провадитиме відвідувачам. „Ближні печери загальною довжиною двісті двадцять вісім метрів мають три входи з Хрестоздвиженської церкви. В Ближніх печерах збереглися три підземні церкви: Введенська, Антоніївська (обидві одинадцятого століття) і Варлаамська (1641 року). Для Введенської й Варлаамської церков мідні позолочені іконостаси виконав 1814–1819 роках київський майстер­золотар Федір Коробка, для Антоніївської – 1813 року київські золотарі Бризгунови. За літописом, тут було поховано засновника цього монастиря Антонія…”
– Яжбо, а вона, ваша знайома, часто прислужувалася? – хитрувато повела бровою.
Він посвоєму зрозумів натяк:
– Важко сказати. То – минувшина. Але тепер перетравлюю те, що проковтнув. Безумовно, вона невинна, що саме її визначив як жертву. Спершу напускав туману, аби спокусити, а відтак управлявся на її мозку, жіночих при­надах…
– Бідолаха, – серцем узяла почуте. – Здалося, що ваша модель перенесла складні впливи, власне, випередивши мене. Бо інакше не відбулось би нашого з вами стрітення.
– Маєте рацію. Перше ніж до чогось прагнути, потрібно зважитись. Час становлення –
жереб – і випав їй. Невинна про те й гадки не мала, мимоволі стала причетною до великого плавання. Я тільки хто – підручний керманича. Вітрила напинає стихія. Отак укупі й пливемо.
– Яжбо, ви неперевершений, – приємно вражена почутим, несамохіть узяла його під руку, пішли скрипучим помостом галереї.
– Так. Я постав із нічого. Склавши свідоцтво про себе, надрукував його в кількох виданнях, але, як є, рідним пощо те немовля! Нащо ж „старалися”?..
– Не гарячкуйте. Час ваш настає.
Біля Аннозачатіївської церкви якась старенька хре­ститься, поцілувавши над мальованим Ісусом сіонську зірку. „Певне, вимолює в Еммануїла прощення за свої злидні”, – Яжбо скривився:
– Тьху! Осьде ціла історія.
Княгиня спробувала притлумити його гнів:
– Яжбо, ваше свідоцтво з собою?
– Гаразд… Зайдемо до храму, там тепліше…
Княгиня розгорнула кілька аркушів паперу, присіла на лавку в кутку, читає:

АРІЙСЬКІ ПОМИСЛИ
Укрзагал. У надрах сього ще невизначеного люду зароджується щось навдивовижу виняткове. Постане Яжбо (Я ж бо Бог, а Бог Яжбо), й проголосить себе переосновою сущого племені. Мертві встануть, а живі переставляться, коли на обрії заввидиться соняшний сурмач, і чисті згуки істини гоїтимуть вражену чутливість. Яжбо роздмухає довкола себе яскраві пломені, що лише їм буде властиво перевтілюватися. Завдяки їхній потузі чуже, неприродне вмре, обернеться на попіл, аби калічна земля, отруєна вода, забруднене повітря видужали. Водночас щезне олжа. Дерево, камінь, трава, будьяка живність набудуть святості й неперевершеності.
Яжбо поновить давні уявлення, що відтак будуть засвоєні як спосіб існування в світі (сім’ї, родини – сус­пільства, країни), настане виокремлення отих співвід­ношень в одне світове явище. Укрзагал вивільниться від євразійського сурогату. Ніяка зайшла помісь вже не подужає вірних. Материзною пишатимуться свої, а нерідні зва­жатимуть на її погорду.
Войовничі й зважені перси (араби) першими офіційно визнають арійців пращурами людства, їхніми далекими родичами. Але сього разу Яжбо зупинить вірних перед, можливо, черговим Переяславом, аби вкотре зреченні (вкотре) не піддавалися омані.
Яжбо піклуватиметься тільки про себе. Чи то в образі немовляти, дитини, зрілого, старого. Солодка брехня розчи­ниться перед гіркою правдою. Найщирішого за Яжба не буде. Але кожен знатиме суть, а не чиєсь писання. Хрін, ріпу, просо, а не банани, каву, шоколад перетравлюватиме шлу­нок, аби мужніло тіло. Мужнє чоловіче й вродливе жіноче сповиватимуть цнотливі душі. За що чисті не чутимуть сто­роннього тиску, не страждатимуть од надмірної ваги, що її спричиняє ненажерлива порожнеча. Тіло слугуватиме тільки собором, що правитиме душам.
Сущі позбудуться „смерті”, й вдосконалюватимуть вічність. Оте „небесне царство” належатиме їм не десь за хмарами, за морямиокеанами, в когось на панщині, а будьхто з вірних матиме оту райську насолоду в своєму ж маєтку. Праця вважатиметься найкращим добром, а ледарі одійдуть. Яжбо поверне вірним стяг і снагу до рішучості, відваги, наполегливості. Він же наділить кожного трьома властивостями, що довкруж його – стяга – будуть чоловими на тлі добробуту. Хоробрий князь спиратиметься на кшталт нації – добірних воїв, уроджених

читати