Завантажити

Глебу. Довелося, напевне, грабарям добре потрудитись, аби розчистити спочатку місце від снігу та викопати яму. Копітка то робота. Пригадую, довелося раз і мені бути за копача, хоч є в селі двоєтроє штатних, як їх називають. Цвинтар у нас тулиться на схилі горбика, земля кам’яниста, буває, заженеш заступ, а звідти іскри куряться... Коли піп перехрестив лопатою яму, і можна вже домовину опускати, стало мені моторошно, бо треба було держати мотуз з труною та взяти очі в зуби, щоб не завадити іншому грабарю вправно висмикнути верхню дошку, і дошкульним градом, гулко й стрімко, сипонула груда, вдарила, мов у бубон: бух... бух... заглушила на хвильку зойк, і алілуяння попа.
Як стемніло, прибіг Глибин синаш:
– Вуйку, казала мама, аби ‘сьте прийшли до нас, пом’янути няня.
– Добре, зараз прийду, – збираюся на комашню20.
Не люблю я се діло, сидіти за столом, і вдавати смуток. А тут, як прийшов, посадили мене якраз на тому місці, де ще вчора лежало тіло покійника. Ні їсти, ні пити мені не хочеться, вивертає нутрощі. Хоч інші присутні завзято працюють щелепами. Попиваю узвар, розглядаю народ. Підсіла до мене вдова:
– Каланнику, ти щось, та знаєш про його смерть... – потиху каже.
Трохи я не проговорився, мотнув головою:
– Ні...
– Мені видиться, що так, – узяла мене за руку. – Розкажи...
– Приходив Андрій напередодні, просив, аби я пришвидшив твій приїзд, – шепчу їй на вухо. – В той день, як ти приїхала, прибіг він на радощах, приніс горілки та згорток маци на закуску.
– Господи, прости! – голосно вихопилося з неї, підвелася, зарюмсана вийшла.
Присутні наче не показали виду, знову заходилися коло мисок, п’ють, не цоркаючись, за упокій душі Андрія. Слідом за нею вийшов з­за столу і я, потиху подався додому. Ще один день минув, згас, розчинився в безмежжі, залишив по собі факт і причину для роздумів.
Вранці вийшов я надвір розтертися снігом, умитися з ополонки: зачув весняний повів, що ледвесенько вдарив у ніздрі, наче сп’янив. Іде, пробивається тепле повітря, непомітно вже хазяйнує, хоч тричі за день ще може затягнутися хмарами небо, завіяти хвища: так просто не здається зима. Явища й пори року надто важать для мене.
Пригадую, малим носив я воду косарям. Криниця була далеченько від сінокосу, в горах, на видноколі. Звідти, з ґруня, стелилися то там то сям осяйні поля та долини, хвилясті бескиди, мерехтіла вдалині звивиста річка. Довкола буяло літо: щебетали птахи, пахло духмяном, долинали на ґрунь людські голоси, скрекотали коники в траві... Вбирай очима прекрасний світ, лови на слух його мелодію. Та, ба! Коли з цеберком доходив я до хреста під верхом, серце завмирало, брав ляк од почорнілих рамен і заржавілого розп’яття, наче там хтось затаївся й хоче мене вхопити. Мерщій обминав те місце, біг до криниці. Потім з повним відерцем я ховав очі від хреста, сквапно вертався на поле. Дорослі на моє запитання: чому там бовваніє розп’яття, казали: „Колись на тому місці злодії вбили чоловіка” . Відтоді минуло років сто, а вбивству та різанині дотепер не покладено край. Як безчинствували, так і безчинствують люди. Не зважають ані на Бога, ані на те, що село їх засудить. Позаминулого літа онде чоловік у гніві вбив свою жону. Бачте, лигалася потай з іншим по корчах, а неборака їх вислідив, і коли солодашка прийшла додому, він спочатку зарізав її, потім – повісився. Лишилося десятеро круглих сиріт. Нечестивицю похоронили з попом, а його, мов мершу21, за цвинтарем. Тепер розберися: чия правда, хоч відповідь і так відома. Звичайно, якщо дотримуватися правил арійства. Тільки не поспішаймо вигороджувати християнську мораль, з її хтивими й облудними нормами. Доволі вони прозорі. Плюнеш, а воно й не бризне. Піна на каламутній воді. Хрест – не порятунок, а страх. Я його зазнав був на собі. Нині мені набагато легше, хоч ще муляють краї порохнявих рамен. Змалку боявся попа, ним мене пудили батьки, коли, бувало, щось нашкоджу: „Дивися, він тобі язик одріже”. Старші, пригадую, хрестилися, якщо піп переходив їм дорогу. Щось недоброзичливе й глумливе лежить у ставленні до глитая в рясі, недолюблюють його люди. Не ліпші й пресвітери інших сект і церков. Моє село кишить сим мотлохом, переманюють одні в одного паству, вербують сараки. Пробували й мене, та дав їм одкоша. Релігії Христа потрібна кількість. А я – прихильник Яжба. Тут ти керуєшся тільки власними помислами та покладаєшся лише на себе. Лихварське посередництво ні до чого. Гієрархія релігійних сановників живе за рахунок інших. Я тяжко працював, а піп збирав вершки з мого труда, потім ділився з благочинним, єпископом і митрополитом (патріархом). Їм потрібної руки, фізична сила, але не розум. Завдяки вмілому застосуванню християнства держава паразитує на своїх громадянах. Ось чому правителі Середньовіччя охоче допомагали попам і ксьондзам одурманювати народ. Жиди наразі потирали руки: „Наша взяла. Вони ссуть кров самі з себе, бо треба їм Христа”. Тепер ілюмінати маніпулюють уже безпосередньо через правителів європейських держав білою

читати