Завантажити

руками Воно. – Знаю я ті богадільні... Ліпше, якщо на те пішло, винайматиму помешкання, хоч і туго з грошима.
– Гроші ми намалюємо, – заспокоюю його. – В мене є один знайомий, фальшивомонетник...
– Каланнику, не дуріть державу, – насварився жартома пальцем Яфет. – Ви ж її чесний громадянин. А щодо помешкання, то я маю дещо на прикметі. Там живе вдова мого покійного товариша. Думаю, дасть куточок на деякий час, а потім щось підшукаємо ліпше.
Закомизився Воно:
– Жінка... Та ти що, бійся Бога, чоловіче, іти мені до когось в прийми.
– По­перше, – гримнув Яфет. – Тебе ніхто в прийми не посилає, а подруге, – поклав йому руку на плече. – Мотрона – бездітна, туго їй одній тепер без чоловіка, рідні в місті не має.
– Жінки – то чоловікам погибель, – стоїть на своєму Воно.
– Тоді, – вщипнув Яфет його за живе. – Пряма тобі дорога в монастир до ченців.
Пирснув я сміхом:
– Слухай, Воно, ліпше тобі пристати у прийми до вдови, чим іти в монастир. Там можуть і позбиткуватися з тебе здоровезні гевали. Вони не перебирають...
Притих неборака, а я проваджу далі:
– Печера тебе не врятує, монастир також...
– Зачекайте, Каланнику, – перебив Яфет. – Не поспішайте одружувати його, може з того нічого не вийде. Почуємо, що скаже сама Мотрона... Збираймося на, так би мовити, оглядини.
Тяжко Воно ламає себе, а мусить. І вирушили ми над вечір до Мотрони в гості. Набрали харчів, прихопили кілька пляшок вина, цукерок.
Далеченько, край міста за Дніпром мешкає Мотрона, в багатоповерховому будинку на другому поверсі. Відчинила нам двері привітна жінка, молодша за мене років на десять, спершу здивовано, а потім гостинно запросила до оселі. В тісному передпокою познайомилися.
Яфет відрекомендував мене:
– Каланник, живе пустельником у старому млині.
– А сього добродія, – повернувся до третього з нас. – Усі називають Воно. То, сама розумієш, без двора і кола...
– Мотрона Гречка, – по черзі дала кожному руку, краєм ока зупинилася на Воно. – Проходьте...
Її прізвище мене потішило. Господиня тим часом справно перевдягнулася в іншій кімнаті, вийшла до нас в легенькому платті, на ходу поправляє зачіску. Вчотирьох ми накрили на стіл. Перше слово виголосив Яфет:
– Пом’янемо спочатку Миколу, чоловіка Мотрони. Вони жили душа в душу, разом працювали на радіо. Микола ходив у невеличких начальниках, а Мотрона дотепер працює режисером, здається, на мистецькому каналі. Одне слово, гарна була пара... Нагла смерть передчасно забрала Миколу... Нехай тобі добре ведеться там, друже, – мовчки випили, а Яфет веде далі. – Ще студентами ми познайомилися, жили в одному гуртожитку. Микола, пригадую, мріяв про славу журналіста, нишком пописував оповідання, деякі давав читати і мені, а більшість їх „випробовував” на літстудії, куди заглядала з театрального інституту й Мотрона. Там і звела їх доля. Потім обом судилося працювати на радіо...
– Слави він не сягнув, а пам’ять лишив по собі добру, – кивнула задумано Мотрона. – Ніколи не лукавив, що притаманне професії журналіста. А скільки відомих нині людей Микола розкрив у своїх передачах, зробив для них перепустку у великий творчий світ. Дехто з них про те пам’ятає, а переважна більшість нараз забула, засліплена блиском юпітерів, їм тепер телевізію подавай...
– Знаєте, Мотроно, – став до розмови Воно. – Про вашого Миколу я чув багато доброго від скромних людей: художників, акторів, письменників. Тоді, за совдепії, він стримував їх від бутафорщини, спрямовував у національне русло: звичайно, тих, хто того хотів, а з приходом державної незалежності не кидався в крайнощі, вірно служив своєму покликанню. Через що й не мав визнання, бо стояв вище чиїхось інтересів. Усім не догодиш, а комусь одному і не слід.
Яфет підхопив:
– Головне, що він сумлінно виконав покладений на нього обов’язок. Якщо б, скажімо, було інакше, не провадили ми зараз мову про те. Тут сиділи б метри ефіру, кону й пера. Вони під час зустрічей розмовляють не так, а поособливому. Мені доводилося кілька разів бувати на таких гульбищах. О, як кожен з тих присутніх потай удає з себе генія, хворі манію величності. Лишень візьме слово, прохоплюється в небораки раз попри раз: я те, я се і п’ятедесяте. Складається тоді враження, що ти перебуваєш в божевільні, поміж шизів.
– Генії, видається мені, ніколи не збираються на посиденьки, – кинув і я фразу.
– То – каторжани! – виголосив Яфет. – Я мав зустрічі з одним. Надто примхливий, увесь у собі чоловік. На вигляд і не скажете, що він гігант, такий собі простенький, а коли розговоритеся з ним, дух перехоплює од його погляду, думок, куди там... Генії, справді, неприхильні до зборищ. Але вони, на щастя, є в нас, тільки не виставляються на показ, їм уся та метушня ні до чого. Потихеньку творять осібний світ. То необов’язково мають бути канонізовані „святі”, національна гордість і тому подібне. Уважно лишень придивіться до хлібороба, коли він волами, або кіньми оре протряхлу землю... В його поважній ході, вмілих рухах якраз

читати