Завантажити

– Що саме непокоїть тебе?
– Жона моя минулої весни поїхала в Ізраїль на заробітки, і тільки раз, як дала про себе знати.
– Нащо ти їй, репаний, здався, – під’юджую. – Там жид ситий, вгодований справляється з нею ліпше, чим ти. Не треба було пускати.
Засувався Глеба на лавці, жбурляє сердитим поглядом:
– А діти най з голоду пухнуть...
– Перше ніж чинити дітей, треба було думати головою, а не забавлятися головкою. Се – поперше. Ти – чоловік, чи ґоз18 на городі? А се – подруге. Фраєришся в селі забіякою, а жону свою пускаєш до жида в найми. Маєш розум?
– А що чинити, коли роботи вдома немає?
– Створи умови!
– Я... Тьху, – сміється з себе.
– Тожбо... Навчені сараки, що за вас думають інші. Тут ніяка ворожка не допоможе.
Зозла він плеснув себе по колінах:
– Проповідь я наслухаюся і в церкві, а ти мені по суті кажи.
– О, се вже понашому. Якщо маєш бажання, я в чомусь тобі й посприяю. Візьмемо, наприклад, вовну, її, настрижену, моль їсть по людських подах, а чому б тобі не зайнятися промислом: скупити в ґаздів за безцінь вовну, потім усією родиною помити її в стоячій воді, просушити, а там я допоможу тобі знайти на неї покупця.
Пошкрібся Глеба за вухом:
– Складно... Я хотів, аби ти жону мені вернув з Ізраїлю, а завдаєш мороки.
– Тоді сиди каменем, і ні пари з уст. Не смій ні на кого скаржитися. Ворожкою біді не зарадиш...
– То й зроби так, – спохватився Андрій.
– Ее, ні... Доста жити оманою…
Підвівся Глеба:
– Дурна та поштарка, що намовила іти до тебе, – взявся за клямку дверей. – Іди, Андрійку, іди – Каланник знається на ворожках.
– Передай їй, Андрійку, – сердито кплю, – най більше не читає моїх листів, бо дістане від мене дубців, – випровадив його.
Глеба пішов, як кажуть старі бадіки, без благословенства, невдоволений. Я співчутливо провів його. Віддаляється він через кладку на той бік, якийсь зсунутий, розбитий; кляне, напевно, мене, бо не захотів, бачте, вернути йому жону з Ізраїлю. Сміх, та й годі. Спочатку, бач, створюємо причину, потім успішно долаємо перешкоди. Раптом невдача – спихаємо її на когось. Так легше!
Через кілька діб, треба ж таке, прибіг до мене Глеба, на радощах гупнув пляшку на стіл, розгортає бганок з мацою:
– Приїхала курва! – стис мене за плече. – Жива­здорова. Нич з нею не сталося, ще май файною стала, як була. Навезла дітям і мені подарунків, і заробила нівроку.
– Мусила, то й приїхала, – беру прісний тонюсінький пічкарик, розглядаю на світлі. – Наскрізь видно їхнє багатство.
– Ти про що? – завзято розкорковує пляшку.
– Та про мацу...
– Аа... Привезла як сувенір, а я прихопив для закуски. Знаю ж бо, ти святим духом живеш...
– Не вживаю спиртного.
– Як?.. – витріщився. – Хворієш?..
– Лишився... Жиди навчили. Русин, кажуть, як у біді – то нап’ється, і з радості також хильне. Горілкою тлум заливає.
– Тоді, – почухав кінчик носа, – я сам... – налив собі до вінця, махом перехилив, захрумкав мацою. – Збрага19  – наша, закуска жидівська.
– А душа?..
– Душа?.. – завмер, тримаючи в руці другу чарку. – Людська, – розреготався. – Каланнику, не розмірковуй про те, чого не знаєш, – знову перехилив. – Я свою душу повісив на грушу, – гогоче. – Не болить мене нич. Повний алярм...
– Хоч розумієш значення останнього слова?
– Алярм?.. Здалося мені. Для годиться сказав. А ти зануда, чоловіче. Чіпляєшся до мене, – втретє налив собі, глипнув на дно пляшки. – Ще на раз лишилося, зараз піду, не буду тобі заважати.
– Шкода тебе, Андрію.
Зиркнув спідлоба на мене:
– Журися собою, – вищирився. – Не болить у мене нічого, – примружив сердито очі. – Зомбі – я! Відморожений слуп. Хоч стоїть у мене, яку моржа...
– Пробач, якщо образив, – налив я собі решту з пляшки, цоркнувся з ним. – Я також не чую болю.
Вранці насторожило мене тужливе відлуння дзвонів, як наче по комусь. Штрикнуло під серцем, бува, чи не сталося щось з Андрієм; одвітися він вчора зі мною подоброму, надвечір пішов, а раптом дорогою з ним щось стряслося, ще додав десь, усяке може бути. Вийшов я на дорогу, цікавлюсь в перехожих:
– По кому дзвонить?
– Андрій Глеба вчора напився, прийшов дому, і в муках умер. Рвав усе на собі, дер лице, тяжко сконав.
Пригнітило мене почуте, ледве дочекався вечора, зібрався на упровідь віддати шану небіжчику. Мулить мене коло серця. Розумом даю собі раду, що не винен я, а серцю тривожно, мучить сумління. Тут тобі причина, й одразу результат. Жоні покійника треба було їхати на заробітки в Ізраїль, звідти тільки раз дати про себе знати, щоб отаке сталося, через оті поштарчині плітки, мовляв я повертаю чоловікам їхніх уже здавалося б утрачених дружин, а жінкам – їх половинку. Звичайно, професійний детектив наразі усіх собак повісив би на мене, не беручи до уваги прогріха листоноші: нащо заглядає в чужу кореспонденцію? До слова... Проте, не варто вдаватися до припущень, нехай буде так, як буде. Слідство в селі не вестиметься, спишуть усе на п’янку.

читати