Завантажити

Усталена звичка. Відколи русин у поводах жида. Історія ся давня, відома з літератури та переказів. Якщо русин умер не своєю смертю – то від горілки або в бійці й на війні за чужі інтереси.
Іду темним узбіччям, і лячно. Небо затягнуте хмарами, навкруги, мов у печері. Наосліп іду. За першими засніженими хатами трохи відлягло, спокійніше на душі. Там гавкне пес, війне з комина. Таке враження, що ціле село вимерло, тільки собаки з димом нудять світом, нагадують про людей. Буцімто було таке створіння.
Тіло мерця лежить на застелених дошках, з­під яких виглядають ослони. Обличчя денеде припудрене, прикриває криваві садна. За столом кілька бабусь і старий читають псалтирю. Миготить язичок свічки, коливається в різні боки, наче настраханий чимось. Я тихо присів у куточку. На мене подивовано всі кинули оком, як читці, так і хатні з ріднею. Лише вдова байдуже провела поглядом, як увійшов, похнюплено продовжує сидіти біля ніг небіжчика. В інших кімнатах готують на поминки їжу, сюди доносяться запахи вареного й смаженого, а також кислий дух капусти. Кортить мені заспокоїти добрим словом вдову. Але стримує бентежний язичок свічки, не дає навіть поворухнутись, підійти до неї. Чую, коли зиркнув я на мерця, що його душа тут, у хаті... (Скільки таємниць отак залишається нерозгадано, відомі одномудвом). Я, видається, таки прискорив її повернення додому з Ізраїлю, догодив був Андрієві. Не вірю, що він умер від горілки, напевне, отруївся мацою. Цяцька з Палестини звела на той світ чимало люду, загнала в могилу не одного фраєра. Закусуй, брате, та не бідою. Вона годяща тільки для вітрини. Хоч не чує мене мрець, а душа його дмухнула в мій бік язичком вогню, наче кивнула: „Тепер знаю”.
Мацою в нас на Русі спочатку потруїлися заможні князі та бояри, потім очманіли чернь і селяни. Дотепер ніяк не відшукаю правильної назви великодньому короваю, хоч і не послуговуюся словом „паска”, надто вже віддає жидівськими злиднями. Є – корочун. Пам’ятаю, моя баба пекла до Різдва високий хлібець, закосичувала його зверху зеленим розмаєм. Довго він стояв посеред столу на чистій скатертині, до Водорщ, а тоді розмочувала його в теплій воді й давала як пійло маржині. В такий спосіб зберігся, можливо, той корочун, витіснений „обачними” попами з церкви під час великоднього свячення...
Смерть Глеби змусила мене заглибитися в аналізу проникнення жидви на наші терени. Відомо, що двома шляхами пробралися вони на материк: сефарди через Піренеї, потім тривалий час їхній кочовий уряд був у Речі Посполитій, до розподілу Польщі. Згодом, коли Річ упала, та й нас „задавила”, сефарди – прямі нащадки вихідців з Палестини – розбрелися по континенту, затаїлися в німцях і французах. На особливу увагу заслуговують ашкеназі – хозарські жиди. 1790 року в французькому місті Ельзасі вони виокремилися в Європі в самостійну „східнослов’янську силу”, се, так би мовити, наша жидва. Її терен осілості простягався від Ітилі до Дунаю й Тиси, за часів Київської Русі. Хозарському каганату не судилося довго жити, розвалився як державний юдейський устрій, але кагановичі залишилися, хто де розселився по руських просторах. Про те нині багато пишуть, не вдаватимуся докладно в історичні подробиці. Наразі мене цікавить загадкова смерть Андрія Глеби.
Щодо закарпатських жидів, то в минулому столітті, коли мій край входив до Австро­Угорської імперії, місцеві юдеї чомусь підлягали галицьким рабинам, не тутешнім мадярським. Якась криється тут таємниця, не беруся її розгадувати, нехай сим займаються дослідники, але будьяка загадка тим і приваблива... Схиляюся радше до думки, що жидівська експансія – се добре спланована акція левітів, аби заволодіти світом. Одна ланка семітів отримала була завдання висадитися на Піренеях і звідти розпростертися на схід, а ашкеназі через Ітиль на сході мали просуватися на захід і в осередді континенту злитися під різноманітними прихованими личинами в одне. Почасти, вони домоглися свого. Завдяки підступному християнству в Європі утворилися ворожі одна до одної держави, біла раса Яфета „захопилася” самознищенням. Європа і єврей тепер асоціюються. (Крий, Боже, називати у нас гебрея жидом).
На моїх очах, пригадую, жиди покотом виїжджали до Америки, спродували негайно майно, залишали насиджені місця, добрі посади, забирали з собою тільки коштовності, дещо з речей. З мого села останні виїхали Мортхо та Файґа з синами Лейбиком і Янкелем. Уже від них і сліду не лишилося, на тому місці тепер стоїть нова хата під шифером і опорядкований двір. А поруч, у сусіда, підріс викапаний Мортхо. Дразнять хлопця на вулиці: „Втни щось на івриті”. Відмахується бідолаха: „Хіба я винен, що мама моя грядки полола в жида”. Начинила жидва полукровок, можливо, собі на лихо. Гітлер тому підтвердження. Хтось з байстрюків знову „розплатиться” з жидами за своє сирітство.
Захопився я проповідництвом, незчувся, як вечір підкрався, клубиться в шибках. Задоволено потираю руки. Сьогодні я зміг написати кілька сторінок, немарне минув день. А тим часом в селі хоронили

читати