Завантажити

і проявляються риси того далекого пращура, який породив на світ не одного генія. Нарешті ми повинні собі усвідомити, що в простому трудівникові закладені гени творця.
Мотрона підняла келишок, обвела довкола столу:
– За вас! Яфета знаю давно, а що він водиться тільки з такими, як сам, не сумніваюся. Кожен із вас вартий десятьох наших академіків: учорашніх сексот, службистів, аферистів.
– Цікаво, хоч і не слухаю радіо, а які передачі готуєте? – запитав я в господині.
– Побільше – розважальних, інколи трапляються й серйозні. То все залежить від автора й ведучого передач. Нині мало хто на державній роботі працює на повну силу. Вчорашні совки ніколи не стануть вільними українцями, та й слово „українець” віддає якщо не малоросом, то тепер уже гладкоросом.
– Слушно... – звів догори палець Воно. – Ми повинні творити Арійський Простір, терен осілості незалежних родин. У кожній сім’ї має панувати дух здорового глузду. Розсуд має бути на першому місці, замість образів на покуті.
– Вам добре казати; „ми повинні творити”, – закинула Мотрона. – Але щоденно я бачу й чую інше, мурмотіння поважних калік: „Подайте бідному на прожиття!” Ніхто серйозно не переймається нуждами інших, клеїть дурня в ефірі.
– То скоро минеться... – махнув рукою Воно. – Динозаври також вимерли. Переведуться й златоусті.
Третій тост узяв я, і запропонував випити за Жінку, господиню сього осідку.
Схвильована Мотрона зашарілася:
– Хоч і мудро – зате приємно. Давно я не чула на свою адресу чогось подібного. Завжди папужать одне й теж: „прекрасна половина людства”. Начебто заплішило в „непрекрасної половини”, – сміється.
Яфет зиркнув на Воно, потім на мене, засувався на місці:
– Мотроно, тебе не здивував наш прихід?
– Аніскільки... Вам потрібний нічліг. Я залюбки віддам вам одну з кімнат, все одно стоїть порожня, рідко коли заходжу туди.
– Вгадала... Провидця... – не знаходить собі місця Воно. – Наче думки чужі читає.
– Видно, добродію, що ви ніколи не мали справи з жінками, геть не знаєте їх, – дивиться йому прямісінько в очі. – Правда?
– Тут інша заковика, – встряв Яфет. – Чи міг би Воно винаймати на деякий час у тебе кімнату, звичайно, недорого?
Мотрона, мабуть, не чекала такого, взялася мимохіть переставляти посуд на столі, підвелася:
– Зачекайте хвильку... – вийшла з кімнати.
Мов на голках, сидимо втрьох, розмовляємо мімікою. Найбільше перетліває Воно, ладен, бачу, випаритися звідси. Вдвох з Яфетом ми заспокоюємо бідолаху. Тут увійшла з карафкою вина Мотрона, поставила на стіл:
– Пили ми сьогодні за упокій, творчість, жінку, а зараз я пропоную здравицю за повноцінне життя! – цоркнулася з усіма трохи збуджена. – Раз так, нехай живе добродій в мене, віддаю йому задарма кімнату, тільки б дух тут оселився чоловічий.
Ми з Яфетом заплескали на радощах в підняті долоні. Воно потупив очі, мовчить. Я не витримав:
– Щось скажи, – підштовхнув його ліктем.
– Дякую... – бовкнув. – Що ще можу сказати.
– Правильно, – розвеселіла. – Компліментів я наслухаюся на роботі. Особливо посередності полюбляють співати панегірики, коли виправляю їх у студії, хоч при зустрічах на вулиці наче не помічають мене. Знаю ціну тим мірам вияву. Один з нинішніх міністрів підбивав клинці до мене, колись навіть пропонував руку й серце, а тепер сором’язливо ховає вічі під час запису. Не поважаю таких.
За келишком вистояного хересу ми просиділи в розмовах до ранку. Нарешті Мотрона спам’яталася, постелила нам трьом в одній кімнаті: побажала добре виспатися, Воно з Яфетом умістилися валетом на ліжку, я на розкладному кріслі, а коли ми прокинулися – не застали її, лише цидулку: де що в якому горщику з їжею та узваром, і дописано „Буду о сьомій. Мотря”. Зрозуміло, помчала на роботу. Тут Яфет під’юджив Воно:
– Се тобі не закамарок, а привітна оселя. Тепер зможеш зібрати по місту всі свої порозкидані опуси, і підготувати до друку кілька томів.
– Хоч би один... – усміхнувся стримано Воно. – До речі, один з моїх рукописів я приховав у склепі на Байковому цвинтарі. Саме в тому гробівці колись переховувався від біляків молодий Тичина, а потім я здобувся на ту меморіальну „кварьтирю”, прожив у ній набагато більше за Павла Григоровича...
Мене здивувало почуте;
– І не страшно з покійниками жити?
– Попервах було лячно, потім призвичаївся. Мертві не так страшні, як живі. Нема чого їх боятися. Моторошно вночі в колумбарії, де виблискують уряд мармурові таблички з урнами спалених, і поблизу валять чорні клуби з крематорію. Жахливо, ніяк не призвичаюся до кремації. Сприймаю – погреб...
– А я б хотів, аби мене спалили, тільки не в печі облаштованій, а на свіжому повітрі.
Яфет і Воно заразом поцікавилися:
– Як то – на свіжому повітрі?
– Зазирніть у хроніки волхва, що мають назву „Кощуни”, там, здається, на сторінці сто дев’яносто восьмій докладно описано той обряд. Можливо, колись я звернуся до вас виконати мій останній заповіт, а поки що не збираюся писати духівницю. Ще

читати