Завантажити

треба пожити... Стільки всього цікавого ще чекає на мене. Незабаром, казав же вам, ведмедиця поверне мені Сімаргла. Там, у старому млині, поселиться нове життя, буде втішати мене, а я даруватиму йому всю свою любов. І за тебе, Воно, переживаю, як складеться у вас з Мотроною, бо ти вже не легінь, а добряче підтоптаний парубок, і важко будете ви притиратися одне до другого. Так само журюся й Яфетом, його нескінченними мандрами, бо колись і він зупиниться на досягнутому, а поки що мусить мотати по світу, закладати основи Яжба. Піввіку – се рання осінь, і я засмучено радію за пережитим, усвідомлюю, що там, за пеленою смерті, мені не буде погано, бо тут я чесно й сумлінно працював: викохав сад і милуюся нині рясним урожаєм.
З Яфетом ми підвелися, побажали Воно щастя на новому місці. Неборака подякував, провів нас:
– Якщо щось, де вас шукати?
– Ніякого „якщо”, – в один голос сказали. – Мотрона – та господиня, що не кривдить пожильця. Тільки й ти будь уважний до неї, – на розі будинку розпрощалися.
День хилився до вечора. Вдалині за Дніпром тьмаво бовваніли обриси лаври, випиналася вгору позолочена баня дзвіниці, нагадала мені про... Злату. Неподалік од лаври мешкає її сім’я. Раптом захотілося мені побачити Злату, поділився про це з Яфетом, на що він байдуже мовив:
– Дивіться... Кожен робить як знає... А я до любощів холодний. Ліпше заїду в студмістечко, до Ради, владнаю деякі справи.
На правому березі, – лишень Яфет пересів в інший транспорт, я взявся зателефонувати пані Златі, коли чую – хтось ледвесенько торгнувся мене:
– Привіт... Се – я, – стоїть зворушена Злата, стримує в кутиках рота збуджену радість.
– Привіт... – не йму віри. – Осьо набираю номер, тобі на роботу...
– Я знаю...
– Звідки?..
– Бачу, – кивнула на диск телефону. – Знайомі числа... А якщо чесно, то сьогодні вранці якась сила намовила прийти сюди в зазначений час. Що я й зробила, – подала руку. – Ти радий?
– Звичайно, – рвучко пригорнув до себе. – Весна... Куди?.. – повів очима на майдан, звідки в три боки розходяться вулиці.
– Мабуть, у стару кав’ярню...
– Аа... – згадав стилізований шинок в скверику, де вперше ми побували перед побаченням в Архи. – Ти тоді для хоробрості там підкріпилася бальзамом.
Млосно склепила повіки:
– Ходімо...
Київ не звертав увагу на нас. Місто прибиралося, наводило ґлянс, пустувало, мов засватана дівка. Лише, що дуже кидалося в вічі: його мешканці не мали радості від того, наче чужі одне одному. Люди сунули хідничками без найменшого задоволення, не сприймали своїх же відображень у дзеркальних вітринах, не захоплювалися підрихтованим бароко та новозведеним евробудом.
– Цікаво, – звернувся я до Злати, – для кого се місто?
Пані Злата стисла моє зап’ястя:
– Сьогодні нехай буде для нас.
У кав’ярні ми розмістилися за тим самим столиком, але обстанова трохи змінилася і в меню не виявилося жодного бальзаму, тож замовили по сто коньяку, проте пані Злата зробила кілька ковтків:
– Надто міцний і гострий для мене, – відсунула чарку.
У підмальовані вікна заглядала рання весна, спотиньга споглядала за нами: що ж далі вони чинитимуть... А ми захоплено розмовляли, тримаючи під столом одне другому руки, раз по раз я торкався її колін, стримано вона відбирала мою долоню:
– Я так занудьгувала за тобою, – шепоче на вухо.
– Бійся Бога, заміжня жінко... – я замовив собі ще коньяку.
– Хоч і повернув ти мені чоловіка, але то вже не те... До речі, сьогодні його немає, поїхав у відрядження, – щокою ковзнула об моє підборіддя.
Пізно ввечері, хмільні й розжохані, ми приїхали до неї. Страшно, чесно кажучи, переступати чужий поріг, її старенька мати наче пропустила повз очі мене, а син трохи побув з нами, потім кудись запропастився. Ми залишилися вдвох на м’якому дивані в куточку вмебльованої кімнати. Займатися наразі любощами, зрозуміло, було для мене ризиковано, проте заманливо, коли поруч в шурхотливій халамиді вихиляє сідницями пожадлива жінка. Хай буде, що буде. Смерть, кажуть, найкраща в бою або на жінці. Пригадався мені імператор Бонапарт, і за методом Наполеона, не стягаючи повністю штанів, я навсидячки розвалився на бездонному дивані, вимкнув бра, посадив на себе спраглу плоть. Корабель наш кидало добру годину в бурхливому морі... Коли настав штиль, я був безсилий підвестися, аби вибратися вплав на берег, покинути задушливий трюм­амур. Як той заєць, я в тривозі ледве дочекався ранку, досвіту вислизнув розцілований за двері. Пані Злата раювала від задоволення. Мене, спустошеного, гнало від її будинку незрозуміло що. Мерщій я нісся до двірця, аби першим потягом виїхати з міста в свої гори. Там мені набагато краще, затаєного в собі!
В селі за той час нічого особливого не сталося, хіба що хтось вдало продав тільну корову, або докупив сіна. Позавчора, до речі, почався великий піст, а тому слід переходити мені тільки на редьку, хрін і капусту, нехай тіло звільниться від скоромного.
Знову розкриваю течку, перечитую вчора

читати