Завантажити

керуватиметься, а неправду пошле на зламані голови. Доволі мучитися, і людей карати за свої неміч і гнів. Якесь інше має бути життя, правдиве і багате, а не брехливе й бідне. Той, хто заступить Тебе, неодмінно врахує хиби свого попередника. Не можна більше так, потрібно міняти стиль доконечно. Надто багато було воєн, колотнечі й горя, а мало Ти дарував людям солодкого миру. Кажеш, що Єва надкусила була заборонений плід, через що триває дотепер страждання, можливо... То посади інше дерево, вирости ліпший сорт яблук, аби були доступні кожному, нехай смакують люди Твоїм урожаєм, не будь скнарою. Таке не підходить мені. Я навчений бути щедрим, уважним до тих, що любі мені. Так потрібно було й Тобі поставитися до свого творива, а ти замість любові – покарав людину. Нащо... Ніяк не второпаю. Кожен маляр дорожить своїм полотном, а Ти?!. Біда, та й годі з такими богами. Погодься зі мною, що так не роблять, як учинив Ти, замість того, аби отримувати задоволення – караєшся. Тож, виходить, не вдався був у Тебе задум, вийшла якась мазанина з­під пензля творця. Так і скажи: я – невдаха! Всі те зрозуміють, і не докорятимуть, а візьмуть утямки, як і належить у даному разі. Адже тільки ті чогось варті, хто визнає себе таким, як є насправді. Ніч не приховаєш від дня, бо там видно навіть пилинку. Тожбо воно, невдахо Господи. Світ ілюзій не наповниш реальністю. Якщо, буває, дорікають мені, що, мовляв, лізу не в своє діло, то – мушу, бо тяжко жити посеред скривджених і замовлених Тобою. Справді, я прихильник раю, але не біля Едему, там точиться глибока рана, і не загоїться більше ніколи на Адамових ребрах, узяте ж одне Тобою; жорстоко Ти повівся з чоловіком яко садомазохіст, позбиткувався похамськи з Адама, бо вирвав з м’ясом кістку, і вдихнув у неї життя та породив жінку. Тепер маємо фемінізм та емансипацію, запізно. Жінки нарівно з чоловіками літають у космос, об’єднуються осібно в свої статеві організації, а самці ссуть у самих себе ерогенні бурульки, відвертаються від прекрасної половини. Зрозуміло, тіло, як чоловіче, так і жіноче, одне, відмінність між ними невелика: чоловіче, хіба що, трохи шерехате, жіноче більш виплекане Тобою; мабуть, Ти також, еге ж, бабій, якщо зміг з чоловічої кістки втнути такі принади, що в любощах я ладен їх зголодніло пожерти, повір, я не людоїд, радше – серцеїд. Ох, і перепадає мені від тих прожер, ніяк не наситяться мною. Що лишень не чинять. Я всяко сторонюся їх, а вони так і підсувають до мене свої гладенькі сідниці, не соромляться в будьякому місці, навіть на столі і в бур’янах упиватися шалом кохання: закине, буває, напасниця вгору ноги, і просуне знизу, мов клешні, свої верткі руки, пучечками пальців розчинить свою комірчину, на, – хтиво дивиться в очі, – поглянь, яка я рожева, хоч жали, хоч цілуй, а мусиш мене наситити; то й мушу старатися, аби відтак не казала, що я скнара, як Ти – бо став був проти неї, а вони, знаєш­бо, вдячні за роботу, також викладаються добре в любощах, а особливо мені подобається, коли входять у раж, аж шаленію від того, безліч синців залишаю на розбовтаних цицях, а як вони любо колишуться під час утіхи, то не розказати, не пером описати, треба тоді неодмінно чути, бути якраз у ділі, здригатися разом з нею в оргазмі; тут Ти – майстер, нічого не скажу, що зміг з чоловічої кістки таке втнути, на радість мені. Ще, за що Тобі вдячний, що додав інструкцію з переліком кільканадцяти способів, я послуговуюся майже всіма, є й такі, що не приносять ні мені, ні їй задоволення, то ми повигадували самі, і тоді, справді, зливаємося в одне тіло, та так, як було здавна, ще до Тебе, там у Єгипті й Дворіччі. Пробач, але Тебе вигадали люди, а я породився як дичка, самосівом. Ось і вся, також, між нами з Тобою відмінність. А загалом, Господи, Ти не досяг нічого, крім – паралічу. Висиш, розіп’ятий на хресті, а голову похилив убік, укляклий і німий. Начебто зневажений іудеями, про людське око, хоч жидва сама й породила Тебе іншим на горе. Мойсей регоче з того, кривить пику: „Язичники, де ваша сила в множині Бога, коли нав’язав вам я – Христа замість Варнави...” Так, я визнаю, то був Твій час, але ніщо не вічне. Причинна в моєму селі Маріка Петрова ніяк не заспокоїться, і продовжує здирати сокирою бляшані розп’яття на розпуттях, приказує: „Най буде хрест відкритий.” Я почасти згоден. Адже хрест, рамено свастики застелене й відгонить трупом. Одурманені смородом якраз тому й раді, бо позбавлені мислити та розвивати думку, бо спресовані Тобою на дрібні ґешефти. Контрибуцію збирають, звичайно, пейсаті левіти: нишком обсіли чиряками чи по всьому світу, махлюють як собі знають. Струп на здоровому тілі загоїться, і тоді порепаним карбункулам настане кінець. Я ж бо знаю, бо мій Бог – Яжбо, а я ж бо – Бог. Ось таке призначення майбутнього, що вирізниться на Арійському Просторі, і дасть фору Тобі! Пробач, Господи, але в боротьбі перемагає сильніший. Тепер я чуюся дужим, хоч ще не опанував добре техніку бою. Не біда.
Головне – мене живить здорове бажання переможця. Тож, тридцятитрьохрічний

читати