Завантажити

довговолосого діда, та звернувся до стада:
– Хто зрячий, най стане у воду та по черзі підійде до мене.
Рядочком, один по одному, перебиралися на той бік олені, молоді і старі, самці і самиці... Не кожному з них давався брід легко, хтось шпортався об каміння, комусь було не видно, хтось збивався з дороги, ішов проти течії, або за водою. Нарешті останній старий олень ступив на той берег, і сивочолий дідо прорік:
– Нам чужого не треба...
Наче по команді, стадо перекинулося на родове плем’я, так схоже на тих пралюдей, що їхні стоянки дотепер знаходять біля печер. Усі вони радо вітали один одного. Тільки дідо осторонь стояв у білій, до п’ят, сорочці, підперезаний чересом, дивився в мій бік, про щось задумливо мислив. Я вкмітив у його очах довжелезну дорогу: рівну і круту, легку і тернисту. Коли всі наговорилися й збили свій запал, вожак нахилився над папороттю, притулив до грудей яскравий цвіт, обвів поглядом громаду:
– Заповідник замалий для нас, потрібно розширювати його володіння, – рушив у темряву пралісу, слідом за ним ступили вервечкою інші.
В темній хащі ще довго мерехтів вогник, вів за собою на ґрунь означені тіні. Вони тихо про щось говорили, не порушували спокій і мир дикого царства, а через годину зникли з очей, розчинилися вдосвіта в сірій імлі. На світанку вийшов і я з свого кола, перебрів річку, аби подивитися на те зачароване місце, та крім слідів од копит нічого особливого не помітив, яфони як росли, так і ростуть на узліссі, й жодного тобі кущика папороті не знайшов, ба навіть не було слідів од босих ніг чималої громади, тільки роса рясно горіла на прим’ятій траві. Справді, про заповідник можна багато говорити. Чи не так?.. Але повернімося в заріччя, до старого млина. Хоч мій осідок належить адміністративно до сільради, та він розташований на межі між селом і перелогом, а тому я охоче б долучив його до заповідника, згідно закону про збереження пам’яток. Як­неяк, а старий млин береже праісторію краю...
Малий поштарки приніс мені вдруге листа від Злати, пані Злати. Подякував я хлопчині, дав жменю горіхів:
– Рости здоровий.
Малий пішов, а я припав очима до листа: „Любий Яжбо, – читаю. – Кумедно ти втік від мене, мов заєць з грядки. Не уявляєш, як сумую за тобою. Ти хоч настирливий і грубий в своїх домаганнях, але дорогий мені. Ніколи не думала, що зіб’юся колись на манівці в любощах, займатимуся збоченням. А може, видається мені, що в любощах, нема ніяких збочень... Хіба в екстазі думаєш про щось, коли керуєшся тільки почуттями. Ти виробляв зі мною, любий Яжбо, казна­що, викручував на всі боки, примушував, точніше спонукав чинити раніше незбагненні для мене речі. Треба ж таке, на твоїх очах я викликала собі оргазм, а ти терся своїм забіякою при світлі об мої пипки, скажи, які в мене дорідні груди, потім вужем пробирався між ними до шиї, і дав мені попробувати розжарену навершню свого уда. Щось є в ньому солодке, мов материнська цицька, коли воджу ним по піднебінню, і кінчиком язика жалю отворик, звідки отот заюшить біле шумовиння. Проте ти поскупився мені спермою, так і не знаю, яка вона на смак. Даремно переживаєш за свої нерви, що хтось попробує їх. Сперма, знаєш­бо, береться з нервів, нехай я була б першою, хто скуштував твої нерви. Єдине, що ще не знаю, яка на смак сперма. Тепер, після тої ночі, я б не бридилася нею. Ти навчив мене шанувати своє тіло. Раніше, думала, я така, як усі. Нині я дорожу своїм тілом, бо душу ти відібрав від мене, і не моя вже вона, належить тобі. Скучаю за тобою. Злата”. Прицмокнув я, поцілував гарно виведене її ім’я. Виявляється, я ще при силі і маю успіх у любощах. Хоч сьому ніде не вчать, як і не вчать мислити та викладати свої думки на папір...
Зайшов я у глибокі роздуми, та перервав їх Іван Кухта:
– Вон так красно, – каже з порога, – а ти тут скнієш у чотирьох стінах.
– Заходь, якщо прийшов, – підвівся, поздоровкався, запропонував йому сісти.
– Кажуть, ти знаєшся з високими панами в Києві, міг би допомогти...
– Слухаю, що привело тебе...
– Зведи мене з тамтешньою мафією, будеш мати й ти з того проценти.
Здивовано видивився я:
– Овва, Іване, куди тебе занесло. Мафія тепер уся нагорі, при владі, запишися до них на прийом, і тебе приймуть без мене.
– Розумієш, – ударив ребром долоні об долоню. – Я б міг провернути одне діло, але лиш з мафією. Більше не маю на кого покластися, а вигоріли б файні гроші...
– Напиши до президента нашої держави, він­то знається з ними, і зобов’язаний дбати про своїх громадян, то порадить, до кого тобі звернутися. Цікаво, а що за діло?..
– Я знаю у наших печерах один лаз до Будапешта й Варшави, а може ще й далі. Ним можна винести скарби тих держав. Але, чуєш, мені треба підмога. Сам я не справлюся.
– Чуже мене не цікавить. Нащо тобі здалися їхні скарби?
– Свого часу Європа і Москва повивозили від нас що лиш могли, не кажи – їхні скарби. Се – поперше. По­друге, гадаю, пора й нам повідбирати награбоване, не слухати теревені пустих націоналістів:

читати