Завантажити

на перепади – пороги в ріці. Мохом порослі каменюки, мов жорна, перемелюють кришталі води, розбризкують піну в усі боки. Гул чути далеко. В соняшну днину веселка невідьзвідки візьметься, перевеслом засяє над суцвіттям срібних перлин, п’є воду в затінку дерев. А зараз – не тішить око ніщо. Лише дозоляє той гук. Аж нарешті з­за дерев показався край поля: годівниця хрестовиною збита з дашком, збереглося у ній трохи прілого сіна, не все поїли за зиму олені, тільки потрібно її підрихтувати, бо скособочилася після снігу, а лісники не помітили... Я винаймаю се поле, маю з нього хосен, то мушу піклуватися не лише про себе. Швидко направив опори, вичистив пріль, задоволено стою посеред поля, тішуся буйній траві. Густо сягає вище колін. Ледь чутно хлюпоче річка, сплесне з води риба, тихо... І більше ні звуку. З усіх боків гори піднеслися до неба, а вдалині пробивається з мряки лисий ґрунь полонини з доволі цікавою назвою – Боса. (Хоч насправді вона лиса). Дощ перейшов. Рідке павутиння хмар ураз розчистилося, бризнув соняшний промінь спершу на крони дерев, розговтів, залив собою цілу луку. В росяній лопуховій кремені рада прибульцю хатка на курячій ніжці: мала, присадкувата, з одним віконечком і рипучими дверцями на застібку. Сюди рідко хто навідується, тому й рада мені. Всередині: поміст устелений торішнім сіном. Натомлений з дороги, я присів у дверях, позираю на сліпучобарвисте поле, і наче золотий дощик моросить, додає видиву інфантильності. Чую, що дрімаю, поринаю у сон, а з кутика уст солодко точиться слина, біжить по підборіддю, ніжить усього мене. Сплю, і не сплю – бачу перед собою поле, залиту медом луку, крони найближчих дерев, і видається мені, що все то не тут, а десь далекодалеко...
Прокинувся я опівночі. Дрижаки розбудили. Круть туди, верть сюди, нічого не видно. Небо зірками вкрите, але вони надто високо від мого урочища. Можливо на полонині або в степу зірки – помічники вночі, тільки не тут, в глибокій долині. Поткнувся був розпалити ватру, а за сажень упав, спотикнувся об купину, через крок і застряв у багні.
Махнув сердито рукою, і лишень повернувся обличчям до хатки, коли – за рікою на пригорі сяє цвіт папороті, мов палає живиця, ясно іскриться. Хоч здавна знаю, що на тій полянці папороть з віку не росте, а стеляться там до землі кущі яфон24, полюбляли туди забиратися мої донечки: „Тату, тату, перенеси нас через воду наїстися ягід”, – у сінокіс просили. То було колись, а зараз явно іскриться цвіт, осяває „страусові пера” папороті. Стою, мов укопаний, де стояла за зиму копиця. Посеред поля. Витоптаний моріжок, засмічений перегнилим трусом, утворює своєрідне коло, заросле по краях осотом і жаливою. Вдень сі місця від копиць неприємно впадають у вічі. Наразі сього не видно, проте чуєш, на чому стоїш. Усвідомлюю, що зараз має щось статися, проте не можу зрушити з місця, та й куди подітися, якщо довкола дика ніч і зорі далеко від мене, не кажучи вже про те, що до села звідси також неблизько.
Рій думок гугонить, розпирає голову. Чув і читав я про нечисту силу, наслухався ще малим і про непевне, що поночі ходить, але одне чути й читати, зовсім інше, коли сам можеш стати учасником дивовижного дійства. Високо в горах, без вогню, та була б ще хоч одна душа. Раптом збоку на узліссі зблиснули яскраві роги вожака, роги розкішні, по десять пасинків має кожен, олень якусь мить постояв, увібрав глибоко ніздрями повітря, мотнув головою, слідом за ним рушив табун. „Завбачливий, і дбає про всіх, – подумав я. – Не те, що наші правителі”. Стадо розбрелося по луці, толочачи траву: хто до водопою, хто одразу заходився пасти, деякі в млаці викачують боки, брьохаються, отримують задоволення. Вожак пильно за всіма стежить, уважно наглядає за цілим полем, і начебто, переконуюся, не бачить мене. На пригорі тим часом палає цвіт папороті, рясно іскриться, малюсінький, на відміну від ріг, але віддає більше світла. Золоті роги наче наповнені фосфором, сяють, охоплюють своїм блиском лише частину луки, і за той німб не виходять олені, тримаються сонцесяйного кола.
„Дивно, – чудуюся, – що стою на світлі, а тіні немає”. Невже я – тільки сон... Але дотиком пальців усвідомлюю: обличчя, вуха, шия дихають разом зі мною; нікуди я не подівся, стою на засміченому румовищі, в зачарованому колі. Хтось ба інший осяває мій пруг, і пасмо світла падає згори. Справді, чую над собою розжарену цятку, що випромінює на мене повісмо світла. Тож, виходить, я водночас бачу три осяйні джерела: за річкою, на полі та вгорі. Мені доступно зараз торкнутися двох, а третє – ні. Хоч, не маю зараз ніякої охоти виходити з кола, можу сполохати й розігнати табун, а там, на тому березі, ще невідомо що палає, то наврочу собі, завдам лиха. Буду ліпше слупом стояти до ранку, доки не розвидниться.
Вожак довго не пасся, пішов до водопою, потім ступив у річку та перейшов на той бік, увесь табун зібрався на сьому на березі, витягнув уперед голови. Задивився і я. Золоторогий підійшов до цвіту папороті, нахилив свій вінець, і через якусь мить обернувся на

читати