Завантажити

„Їжте, люди, наше сало, ліпше сало в світі”. То дурна й стара казка, не вірю їм.
– Щодо сала, то я з націоналістами згоден. Ліпше за наше – точно немає.
– Не скажи, мадяри також знаються на салі, скажімо, їхній поприкаш з часником і молотим червоним перцем.
– Не забувай, що мадяри та не лиш вони багато перейняли від нас. І поприкаш, можливо, також...
– Я тобі про діло, а ти про сало, – насупився Кухта.
– Справді, тепер говіння, а я: сало та сало... До слова, а красти в піст можна? – кплю.
– Каланнику, не чини з себе святого, однак, як усі, гнитимеш в сирій землі.
– Мене бажано спалити...
– То доки тебе спалять, – визвірився Іван, – ти зведеш мене з київською мафією?
Злякався я Кухти, бо взнав його глибше:
– Ні... – показав йому на двері. – Ти помилився адресою.
Він обурено пішов. Я полегшено зітхнув. Он як Іван міркує, загнаний скрутою в глухий кут, згадав нарешті Будапешт і Варшаву, надумав, як москаль, одбирати завойовані статки. Наче, думає, тим дасть собі раду. Дзуськи, не допоможуть нікому стлілі штандарти. Від Стародавнього Риму лишилася тільки Італія, що стане й з Росією, змаліє вона в межах Московського царства...
Справді, поблизу мого села багато печер... Тож вибрався я на днях до тої Яфетової печери: заметами, бо снігу ще по горах стачає, надумав саме у вертепі трохи побути, осмислити близьку зустріч із сином, і за допомогою ймовірності побачити його в барлозі, біля ведмедиці. Нівроку, бачу, файний хлопчик росте: рум’янець на щічках, оченята горять, просить, як прокинеться, їсти, щось каже до ведмедиці. Не чує душі вона в немовляті, побивається, леліє, мов рідну дитину. Показує йому лапою вгору, захоплено щось мурчить, а він тягне рученята за нею, наче проситься туди, нагору. Морщить обличчя ведмедиця, щулиться, хитає головою. Слухняно він тихне, заплющує вічки, поринає у сон. І вона поруч дрімає. Мимоволі й у мене склеплюються повіки, ніби хтось провів пір’їною по обличчю, розніжив. Сплю...
Рано­вранці з печери виходять якісь люди: чоловіки зарослі, міцні, в шкіряних уборах, патлаті, за ними дрібцюють жінки та дітвора, також у хутрах несвіжої масті, сідають усі довкола тліючої ватри, хтось підкладає хмизу, спалахує вогонь – подумки моляться вони до язиків полум’я, потім гуртом готують сніданок, пособляють одне одному, смачно їдять, поволі розходяться хто куди: чоловіки по здобич, жінки доглядають живу ватру й прибирають оселю, дітлахи допомагають матерям і гасають поблизу печери. Надвечір усі знову вкупі. Помалу їдять, гуторять між тим, згадують давноминулі часи. Хтось тихо співає. Чоловіки скаржаться на змерклу цивілізацію, жінки мовчки кивають головами, дітвора уважно слухає. З тих слів стає втямки, що чую та бачу зараз нащадків врятованого племені: їхні пращури змушені були колись оборонитися від зледеніння, перебратися в печеру. Розумію, що мова іде про теперішні часи. Вперше чую про Миколу Теслю та його відкриття вільної енергії. Виявляється, що його геній запропонував був людству використовувати навколоземне силове поле, і брати з нього безплатну енергію, не послуговуватися паливом з надр землі, через що, відповідно, викликав гнів в ілюмінатів... (Мій віщий сон триває). Палахкотить жива ватра, довкола неї гуторить плем’я. Ніч затаїлася в кудлах дерев, лише як тло доповнює собою видіння. Тече й надалі розмова:
– Кажуть, ще була одна цивілізація, Атлантидою називалася, і забрав її до себе окоян, через ті марні спроби ілюмінатів побороти богів, а далі... – хтось оповідає вавилонський епос, запозичений іудеями після потопу: „Згадав Бог про Ноя, і про кожну звірину та про всяку худобу, що була з ним у ковчезі”. – Маститий оповідач не забув наразі і про сорок утаємничених днів, і про голубку, і про збудоване Ноєм капище, потім переповів благословення та заповіт Бога з землею, перелічив нащадків усіх трьох братів: Яфета, Сима й Хама, зупинився на кожному з них. – Знаємо, що Хам позбиткувався з свого батька. Сим через левітів довів до ручки минулу цивілізацію, і тепер є надія лише на сонцеликого Яфета.
Заплескали довкола ватри. Прокинувся в печері я. Тихо, сухо: смужечка світла пробивається з війстя. Нікого нема. Неохота мені вертатися додому, кучугурами снігу, по грузьких заметах. Але нестерпно закортіло їсти. З ранку й ріски в роті не мав. Розв’язав вузлик, підживився, і принукою подався на діл, аби зготувати собі гарячу вечерю, та добре виспатися, щоб завтра на свіжу голову записати побачений сон. Адже, що приключилося було зі мною, не часто стається, можливо, раз на тисячу років.
Тане сніг на відсонні, чорною кіркою взявся в тіні, затято держиться, не поступається одразу весні. Хоч у повітрі вже чути потепління, проте – то оманлива погода, можна легко простудитися нарозхрист. Слід остерігатися такої погоди...
„Дивні діла твої, Господи”, – десь я прочитав. І справді, якщо на подобу свою Ти сотворив людину, то не такого б я хотів себе бачити. Нехай уже Єгипет і Дворіччя зникнуть з Тобою, і прийде інший Бог, який правдою

читати