Завантажити

не знають. Як то пояснити? – не йму віри.
– А дуже просто, – ледве посміхнувся. – В болоті для одних водяться чорти, а другі досліджують його для науки. Так і се – гори для одних місцевість, а для других особливий світ, абрис невидимих ліній, якщо висловитися мовою тих­таки таксаторів. Я, наприклад, виджу то, що смертним не дано. Ти також обдарований ясним оком, але менше. Вдосконалювати свої можливості дуже складно, через що більшість упокорена меншості. Тільки затяті досягають мети. Як, скажімо, ти...
– Я, щиро кажучи, підсвідомо взявся за волхівництво, можна сказати, нужда принукала. Лишив сім’ю, махнув рукою на село, і перебрався в заріччя. Там і приключилися зі мною пригоди.
– Ее... Ні. До одного ганьба береться, як до гуски вода, а другий у даному разі готовий крізь землю провалитися. Ти втік од посміху, а знайшов радість. А сталося так тому, бо мусило статися. В селі випробовування впало саме на тебе, хоч, погодься, є „достойніші”. Тож судилося тобі взяти на себе обов’язок адепта волхвів, залучитися до карколомної гри. Тепер ти впрягся серед літа в сани й чекай, коли випаде твій перший сніг...
– Я не шкодую...
– Знаю... Через що ти тут, коло мене зараз сидиш, – хвацьки плеснув мене по руці. – Волхви також з людського тіла на світ прийшли. Тільки: вони повсякчас працюють, удосконалюють свій хист.
Говорили ми довго, годин зо дві, потім він підвівся, подав мені руку:
– Ходи здоровий, і бережи себе задля великих зрушень.
Я боготворено торкнувся його правиці, чомусь втупився поглядом в його босі ноги, подався геть. А зараз стою посеред білого царства, згадав про Права. Що далі розумію – світ за розмірами завбільшки макового зерняти, вміщається на долоні дитини. Через що й не помітиш отак затаєного урочища, з Правом і його халупою. Надто тісно нам усім, а що вже казати про людські поселення, де бік у бік туляться їхні садиби, загороджені дротом і воринними, подекуди сталевим прутом. Останнім часом уже й могилки на цвинтарі стягають ґратами, впокорюють у такий спосіб мертві тіла, ба навіть дамбу в селі вздовж річки поділили, заклали межами. Жадібність їсть зсередини ненаситних, пожирає дотла. Насправді – то не Божі створіння, а обтягнуті шкірою ляльки гайнують марно своє життя. Позбавлені мислити, виконують чужі забаганки, не чують, як хтось смикає їх за шворки, зумовлює діяти. Лицедійство триває без антрактів, як заведено в безмежному русі. Хтось пише сценарій, інший хтось ставить виставу, а невеличка вибрана публіка споглядає невпинний процес. Один грає царя, частина – його фаворитів, є чернь і другорядні дійові особи. Себе я б зарахував до суфлерів: стежу за репетицією та виставою й підказую акторам. Мене рідко хто бачить, мало хто знає, проте я задоволений покладеним на мене обов’язком. Адже тримаю в голові безліч інформації, знаю зміст текстів аж від царя Едіпа до нинішніх часів. Обурює мене поведінка теперішніх труп. Театри позасідали у великих містах, живуть за рахунок дотацій. А мандрівний балаган умер, поховав під собою справжній театр. Існує, аморфно животіє лише відповідник стародавніх вертепів, що колись одухотворено кочували без реклами та помпи. Сумую за втраченим!..
А в селі розпайовують колгоспне майно. Зграйка заколотників удає з себе поборників честі, створила комісію, ділить окрайці. Простий люд сподівається, що і їм щось перепаде. Наївні. Активісти печуться тільки собою: і коли створювалися колгоспи, і коли їх розпускають. Зараза ті активісти, відколи сього світу. Не вірю шарлатанам. Вони спершу закликають ошуканий народ до боротьби за його же права, а потім кудись щезають, тлусті від награбованого. Обдурені вкотре залишаться з носом. Я співчуваю їм. Але що вдієш, якщо мій голос нині не чути, через писк і лемент „фанерної” естради.
Київ дечого навчив мене. Я спізнав, хоч і опосередковано, життя столиці.

– На Печерську затхлістю пре,
Так і хочеться крикнути: „Пробі!”
Хто врятує сердешну... Умре,
Переставиться суще в утробі.

Написалося мені несамохіть у місті, коли знайомився з престижним районом.
Минув тиждень по Стрітенню. Трохи випало снігу, був дощ, змагається зима з літом чия візьме, хоч зрозуміло, що після сльоти вибереться на годину, настане весна. Враз збільшився день. Тепер я прокидаюся раніше, не можу завидна спати. Лишень розблякне у вікні, встаю з ліжка, легко поснідаю, зворушливо сідаю до свого рукопису. В печі потріскують дрова, надворі кружляють сніжинки. Кутані стіни бережуть мене від холоду. Дорожу своїм призначенням, що хтось опікується мною. Сам я ніхто в безмежному світі. Головне, що мені вже нестрашно за свої ж вчинки. Поняття гріха відсутнє, не переслідує більше. Я вільний у своїх судженнях.
Чую, хтось скрипить під вікном. Хутко прибрав на столі, наче пораюся в запічку. Ввійшов Андрій Глеба, поздоровкався за руку, здалеку почав розмову, не зважується на відвертість.
– Що привело тебе, Андрію? – йду навперейми.
– Кажуть, ти можеш мені допомогти, – потупив очі. – Ніби знаєшся на ворожках.

читати