Завантажити

й трішечки фривольності, волосся на скронях акуратно підправлене ножицями, усе те розбурхувало мене. Білий комірець прикрашав її шию та плечі, приховані груди надималися від хвилювання, коли наші погляди схрещувалися, а свої великі карі очі вона намагалася приховати в затінку звабливих вій. Я до безтями милувався, тримав поглядом її перед собою, відтворював її голос, як вона протяжно, мов поліщуки, вимовляє закінчення слів. А пані Злата вбирала очима мене в себе наче цілком, поглинала своїм теплом. Я, звичайно, тільки дивився, ні про що не думав...
Тут надійшов знадвору Яфет, повернувся з гостей, я мерщій зібрав у течку рукопис, мов і не було нічого, поцікавився:
– Що нового в селі?
– Тихо... Село ніяк не оговтається після здобуття Україною державної незалежності. Наші люди, мов воли, звикли чути над собою погоничів, а самі безсилі дати собі ради.
– Ліпше, як відомо, загинуло по соловках і сибірах, а також на полі бою, лишилися...
– Ну, не перебільшуйте, – перебив Яфет. – А ми з вами...
– Слухай, Яфете, – перебив і я його. – Тобі щось відомо про Воно?
Він шпарко подивився на мене, через якусь хвильку сказав:
– Після Покрови я повернувся до Києва, там і зустрів його. Також, як і ви, на тому самому місці, під кленом; він щодня приходить туди, тепер гомонить тільки з деревом. Розчарувався у всіх і вся. Ледве, після кількох зустрічей довірився мені, запросив у свою домівку, винайшов печеру в кручі, там і живе. Сердиться на вас, підвели ви його...
– Розумієш, Яфете...
– Ясно, як біла днина, – хмикнув він. – Якщо чоловік закохується, то втрачає голову. Нехай... Але нащо було розповідати про те Воно... Він надто вразливий, ідейний провідник, і будьякі інші людські почуття його не хвилюють. А ви...
– Яфете, але ж і я маю право...
– Право на що?
– Ех ви... Мені минуло п’ятдесят років...
– Ніхто не заперечує... Дай вам, Боже, ще стільки прожити, тільки в сьому разі вибирайте одне з двох: ідею або хіть.
На що я погідно кивнув:
– Твоя правда...
Доводити Яфету не було сенсу, він мав рацію. Заради чогось одного потрібно жертвувати іншим. Я, чесно кажучи, не збирався присвячувати себе святій ідеї, вийшло само собою, можна сказати спонтанно; після того, як придбав у заріччі старий млин, а далі: зустрічі з Берегинею та Кондофискоюпопадею, розмови з Яфетом і поїздка до Києва, де й виявив я свої магнетичні можливості, застосовані на МісіОксані. Потім уже був Арха й знайомство з Воно, непередбачена пані Злата... Вибрати з усього сього когось одного я не в силі – розсиплеться ціла вервечка, втратиться рівновага, можу позбутися самого себе. Тут мені не зарадить ніхто. Яфет наче читає мої думки:
– Сімаргл... У вас же є син.
Я завагався:
– Може, він не рідний мені?
Махнув Яфет безтурботно:
– То потім визначать філософи й богослови, а поки що – ви його опікун, крім, звичайно, ведмедиці... Тепер хлоп’ятко, до весни, у безпеці, а там доведеться вже вам журитися ним. Аякже! Ведмедиця цілого й здорового Сімаргла передасть вам, як законному батькові.
22 грудня вранці Яфет подякував мені за теплу хату й їжу, зібрався в дорогу:
– Трохи побув у горах, надихався рідним повітрям, а зараз пора... – поклав руку мені на плече. – Що передати Воно?
– Нехай не гнівається на мене, – передихом мовив.
– Добре, – потисли одне другому руку.
В самотині, за рікою, на межі між перелогом і селом, іскриться білосніжний сніг, ніким не заквацяний, чистий, як мій аркуш паперу, що лишень узяв до рук, аби вивести, точніше закінчити речення, потім увесь змережу чорними рядами зверху вниз, заповню його своїми думками. В печі потріскують дрова, з комина куриться дим, збоку, здавалося б, ідилія, та й годі в заріччі, в того дивакуватого Каланника; нічим не журиться сам­один, щось собі пописує, подейкують в селі, бо бачили, як купляв у районі кілька пачок паперу в „Канцтоварах”, коли в інших немає тої копійки за що хліба купити, а він, онде, фраєр на чужих нервах, мудрує при старості, злить усіх своєю божевільною відлюдкуватістю. Фандлик16 іржавий...
Не сердить мене почуте. Змирився я зі світом, у якому живу. За стінами мого осідку нуртує одне життя, багатюще і злиденне, а в мене інше – скромне і щасливе. Я дорожу своїм покликанням, бо маю від того відраду. Тут, у старому млині, навіть узимку тепло й привітно, духмяно пахнуть насушені трави, сновигають по стінах соняшні зайчики, безперестанку тріскочуть веселі цвіркуни, мов зеленаві коники на луках, усе те тішить мене, надає наснаги, наповнює душу радісним покликом: „Я хочу вічно жити!” В такі хвилини не думаєш про старість, смерть, і відсутнє будьяке ототожнення сього з тим, якщо насправді є потойбіччя; цілком усвідомлюєш себе мембраною, тонесенькою перетинкою, що грайливо хилитається то в один, то в другий бік. Раз по раз приходять до мене хитромудрі сни, що пробую їх розгадати, але марно, надто складні вони для мене, проте навіюють безліч думок, а зрештою, якщо ті думки не розгадані, нащо про них

читати